Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

Я промовила це впевненим, рішучим голосом. «Ніколи не виявляй ні тривоги, ні страху: це лише підживлює привидів» — одне з найголовніших правил будь-якого агента. Проте я розуміла, що треба бути напоготові. Тому моя вільна ліва рука лягла на пояс — між рапірою й каністрами з магнієм.

Я на мить відвернулась від люстерка. Еге ж, праворуч у кутку стоїть бюро. Куток дуже темний — місячне світло майже не сягає туди. Хоч як придивляйся, мало що там розгледиш.

Та-ак, стривайте-но... Я знову поглянула в люстерко й почала тихенько повертати його — над столами, повз горщик із рослиною, вздовж обшитої панелями стіни, до кутка з бюро...

Ось він! Привид, що легенько гойдається в повітрі!

Хоч я й сподівалась побачити Гостю, проте все одно мало не впустила люстерко.

Худорлява кощава постать, закутана в білу смертну сорочку. Мертвотно-бліде обличчя, облямоване серпанком скуйовдженого волосся. Чорні очі, що зирять просто на мене. Біла шкіра, наче розтоплений віск, обліплює череп. Голова тримається на тоненькій курячій шиї. Сорочка вкрита темними плямами, рот широко роззявлений, руки підняті, пальці тягнуться до мене... А нігті на цих руках і справді довжелезні.

Я ковтнула слину. Без люстерка й без підказки черепа я могла б підійти до цих рук упритул, і тоді...

— Я бачу її, — сказала я.

— Бачиш.? Чудово, Люсі. А тепер вибирай, що ти хочеш: жити чи померти?

— Звичайно, жити.

— Тоді клич усіх інших.

— Ні, ще зарано, — люстерко в моїй руці знову затремтіло. Бліда примара зникла. Мені слід було добре поміркувати, перш ніж братися до діла.

— Я розумію, що вони дратують тебе, — провадив че-pen. — Але тут тобі самій не впоратись. Пора нарешті звикнути, що тепер так буде завжди...

— Я вже звикла!

— БоЛоквуд...

— Що мені до Локвуда?! Замовкни врешті-решт! Ти ж знаєш, що зараз мені потрібна тиша! — я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись, і ще раз покрутила люстерком, аж поки знову побачила моторошне лице з волоссям, схожим на цукрову вату.

Вона встигла підібратися ближче? Можливо. Обличчя її ніби стало більшим. Чи це тільки мені здається?

Зі склянки знов обізвався череп:

— Тільки не кажи, що ти зважилась на цю дурницю! То була стара зла відьма, й тепер їй кортить завдати тобі шкоди! Не треба її займати!

— Я сама знаю, що мені робити! І ніяка це не дурниця! — відповіла я, підвищивши голос, і запитала: — Еммо Марч-мент? Я бачу тебе. Я чую тебе. Скажи, чого ти хочеш? Скажи мені. Я допоможу тобі.

Так я робила завжди. Намагалась докопатися до коріння. Для цього існує моя власна формула — «Формула Люсі Кар-лайл», яку я чимало разів перевірила на практиці довгими темними ночами цієї нескінченної Чорної Зими. Формула дуже проста: заговори з привидом, поклич його на ім’я, розпитай, поводься спокійно й просто — це найкращий спосіб розговорити ГЬстя.

Щоправда, спрацьовує це не завжди. Або спрацьовує зовсім не так, як тобі хочеться.

Я уважно спостерігала за блідим обличчям у люстерку. Напружила свій внутрішній слух, не звертаючи уваги на зневажливе пирхання черепа.

Колишньою спальнею проплив тихий шурхіт, що долинув сюди крізь час і простір.

Чи були це слова?

Ні. Тільки шелест закривавленої нічної сорочки й передсмертне зітхання.

Усе, як завжди, точнісінько як завжди...

Я вже розтулила вуста, щоб повторити запитання, аж тут почула:

— У МЕНЕ ЩЕ Є...

— Черепе! Ти чув?

— Ледве-ледве. ГЬлос дуже хрипкий. Тут вона, бідолаха, не винна— добре, хоч це спромоглася сказати зі своїм перерізаним горлом... А от що в неї «ще є»? Ось де питання... Що це? І де воно?

— Цить! — я великодушно махнула рукою. — Еммо Марч-мент! Я чую тебе! Якщо хочеш знайти вічний спокій, довірся спершу мені. Скажи, що в тебе ще є?

З-за моєї спини долинув голос:

— Люсі!

Я зойкнула й витягла рапіру. Рвучко обернулась із оголеним клинком, слухаючи, як тьохкає в моїх грудях серце. Двері колишньої спальні відчинились, і на них став високий худорлявий юнак — його темна постать вирізнялась на тлі сріблястого диму від магнієвого спалаху. Одну руку він тримав на поясі, другу — на ефесі рапіри. З-за спини юнака звисали довгі фалди його пальта.

— Люсі, що ти робиш?

Я ще встигла позирнути в люстерко й побачити, як біла примарна тінь здіймається в повітря, проходить, наче димок, крізь стінну панель позаду бюро й зникає.

Виходить, привид пройшов крізь стіну... Це вже цікаво.

—Люсі!

— Заходь, заходь, усе гаразд, — я повернула рапіру на місце й кивнула головою. До кімнати увійшов Тед Дейлі, агент другого класу і старший член команди з агенції «Ротвел», з якою я працювала цього разу.

Ні, я анітрохи не скаржусь. У моєму новому житті агента вільної практики було чимало переваг. Я могла сама обирати собі завдання. Працювала, скільки захочу й коли захочу. Могла навіть заробити дещицю й поліпшити власну репутацію. Проте були тут і певні прикрощі — насамперед те, що я не могла сама обирати собі команду. Щоразу доводилося йти на завдання з тими, кого агенція, що наймала мене, вважала за потрібне надати мені. Звичайно, часом серед таких агентів траплялись непогані — рішучі, спритні, обізнані. Проте більшість із них були... такі самі, як оцейТед.

Якби ви дивились на Теда здалека — до того ж потемки й зі спини, — він справив би на вас цілком пристойне враження. Та якби ви поглянули зблизька, видовище вийшло б вельми сумне — довготелесий парубійко з курячою шиєю, сумними очима, довгими руками й ногами і вічно роззявленим ротом. На додачу до тоненького цапиного голосу він мав ще й нестерпну звичку присікуватись до дрібниць. Як старший у своїй команді, він на цю ніч вважався й моїм начальником, та коли я побачила, як він метушиться, вимахуючи довжелезними ручищами, наче гуска крилами, й переконалася в тому, що в нього немає жодного серйозного Таланту, то просто перестала звертати на нього увагу.

— Пан Фарнебі вимагає рапорту, — сказав він.

— Знову?

— Хоче перевірити, як у нас триває робота.

— Нехай зачекає. Я виявила привида, і зараз ми за нього візьмемось. Веди сюди інших.

— Але ж пан Фарнебі вимагає...

Та було вже запізно. Я знала, що