Читати книгу - "Безлюдні острови 17-21, Вальдемар Лисяк"

що відкидає перший шедевр; я втратила велику мрію.

Моє тіло замкнули в будинку без дверних ручок і піддавали електричним шокам,

найгіршим з яких була моя мати. Вона не мала до мене претензій,

постійно, зі вистражданим виразом обличчя питала, чи не тримаю я на неї зла.

Так, я ображаюся на тебе за те, що ти не є моїм братом.

Мене ображає, що Леонардо був чоловіком, а Ейнштейн

не був жінкою, а Шекспір ​​і Арістотель.

І Коперник, і Паскаль, і Пастер, і Достоєвський, і Авіценна,

і Рембрандт, і Наполеон, і Ньютон, і Гете!

Я ображаюся на тебе за те, що нічого справді великого не повстало

без ключа, яким є пеніс, до воріт безсмертя,

а я невиліковна, надмірно амбітна провінціалка,

яка навіть не може бути жінкою, а тим більше

однією з тих любовних вампіриць, завдяки яким правдою є

що хоча жінки менш розумні, але чоловіки

дурніші, бо стають маріонетками.

Я вже знаю, що ніколи не отримаю Нобелівську премію,

але дозріла, і це не те, що мене зворушує, лише мої губи.

Мої губи пахнуть вишнями,

червоні й вирізані в таку форму, яка має викликати пристрасть;

губи, якими я можу пишатися.

І ніхто їх не цілує.



Дружба є тією квіткою, яку я не змогла виростити

(тільки Аня Секстон мене розуміла, бо вона

так само бачить Бога в самогубстві).

Я завжди почувалася чужою серед жінок,

які досягають оргазму за кожним бажанням,

але не заздрила їм — заздрила їх подорожам

з багатими чоловіками, які могли дозволити собі дорогі готелі

в будь-якому куточку світу.

Я викрадала їхні спогади, бачачи себе

на тропічних островах і серед стародавніх статуй

Греції, Македонії та Риму, позуючи для фотографій,

або на Червоній площі, на фоні собору Василя Блаженного,

будівельників якого осліпив Іван Грозний,

щоб вони не змогли скопіювати диво, але один із них повернув зір,

втік до Шаха Джахана та побудував мавзолей

для покійної пані Мумтаз Махал

— — — — — — — з лазуритів Афганістану,

— — — — — — — з мармурів Раджастану,

— — — — — — — з агатів Ємену,

— — — — — — — з бірюзи Тибету,

— — — — — — — з малахітів Росії,

— — — — — — — з китайських кристалів

— — — — — — — з черепашок і перлів Індійського океану.

А потім Шах Джахан відрубав йому руки,

щоб не міг скопіювати дива...

Натомість у мене є фото з годинником, розірваним вітром

і вмурованим в стіну плачу, білу, мов мої трусики,

на яких я вишила червоного лебедя — пам'ятку

про власну сексуальну ініціацію. Я з тих жінок, які вимикають світло

перед тим, як лягти в ліжко, і не вмію бути розгнузданою.

Але коли я занурююсь в темряву, мене ґвалтує взвод солдатів-негрів

Потім усмішка з'являється на моїх сплячих вустах.



Я писала вірші в дитинстві і зробила їх своєю професією,

коли мені було сімнадцять років. Кожен надрукований куплет,

нагорода і стипендія посилювали сяйво крил,

якими я злітала до неба ангелів-переможців.

На ексклюзивних вечірках подавали хмільні напої,

після яких я, трохи запаморочено, пояснювала Богові:

- Не хочу брататися з дурістю, злиднями і брудом, Господи,

бо я в них не завинила; віддаю перевагу людям,

які купаються двічі на день і роблять мені компліменти,

і яких я кину собі до ніг. Є мені чужою, Боже мій,

зневага до елітарності, інакше відомої як мода на егалітаризм,

яка усуває амбіції та гордість;

свободу і рівність разом становлять абсурд,

бо свобода означає право за біг по лаври,

якого запрограмована рівність не визнає. Тобі відомо,

тільки перші захапують безсмертя...

Я тверезіла, почувши власний страх, мені здавалося,

що мої крила заблукали.

Навколо смутні птахи мокли від дощу,

Лаврових же гаїв, яких так обіцяла суєта, все не було.

Я несвідомо пробирався крізь зарості Безсмертників

(це рослини з виду сухоцвітів, з яких роблять

могильні вінки,

бо вони довго зберігають свіжий вид навіть після смерті).

Я проковтнула п’ятдесят таблеток з легкістю, якої неможливо досягти,

коли пишеш одну строфу вірша.



Як самотня колона на березі Середземного моря,

яке, як кажуть, таке дивовижно блакитне,

тому що воно бідне на корм для риб

та інших видів морського життя

- я читаю.

Тут, у Лондоні, можна лише читати

між чотирма голими стінами,

подалі від людей,

коли твоє писання йде не так, як хотілося б,

або думати про смерть

і ні про що інше.

Відкрила "Долю" Конрада, який знав душу моряка;

Хотілося б мені зустрітись з нею, щоб зрозуміти

своє перше кохання.

Джозеф Конрад, як і мій батько, походив із Польщі,

але став іноземцем. Виявився

мусором, що робить знімки (два в профіль та анфас)

для картотеки направлень. На одній із сторінок

знайшла я свій портрет в смугастій тюремній формі:

"А що стосується жінок, то вони добре знають, що їхній крик про умови, за яких вони могли б стати тим, чим вони не можуть бути, має так само мало сенсу, як якби все людство почало прагнути