Читати книгу - "Не кохаю!, Іра Майська"

— Ти довго! – гримаю.

— Всю дорогу не відпускав педаль газу. Як ти?

Тарас йде до мене. Дивлюся зі сторони на нього. Привабливий. Багатий. Крута тачка. Що тобі ще треба від мене? Тобі тільки сорок п’ять, знайшов би собі когось, дав би мені спокій.

— Нормально.

Розвертаюся та йду в будиночок у свою кімнату. Він за мною.

— А ти куди?

— До тебе, ми ж хотіли поговорити.

— Я передумала. Я хочу розлучення. Поговоримо? – підіймаю брову і провокую його.

Знаю, що він знову почне біситися і ставити дурні питання. Типу, що сталося? Чому ти стала чужою?

От що йому відповісти? Що сталося?

Я дивлюся на нього. Думаю. Думаю. Не розумію. Якийсь туман в голові.

— Я тобі казав і повторю ще раз. Ніякого розлучення не буде! Все! Крапка!

— Та пішов ти!

Штовхаю чоловіка у груди та зачиняю перед його носом двері своєї кімнати.

Падаю на ліжко. Думки хаотично бігають. Не можу вловити жодної.

Чую, як пані заселяє його у кімнату поряд з моєю. Чую, як скрипить ліжко, на яке він сідає. Чую, як ллється вода у душовій кабіні.

Стіни тонкі. Якби тут були ще одні гості, то я б чула усі їхні розмови. А так лише ми удвох на весь будинок.

Дивлюся на годинник. Так, на жаль, до босорки ми не встигнемо сьогодні, бо вже темніє. Добре, завтра зрання підемо до неї.

За стіною знову якийсь гуркіт. Потім смикається ручка моїх дверей.

Ага. Зачинено.

— Олесю, відкрий! Не будь маленькою. Ти вже місяць тікаєш від мене. Я приїхав аби ми змогли спокійно поговорити.

Я мовчу, удаю, що сплю.

Дзвонить. Я скидаю та вимикаю телефон.

— Люба, впусти мене. Я так сумую за тобою і не розумію, що я зробив. Ти мене просто вбила своєю шаленою ідеєю розлучитися.

Встаю, бо він впертий. Колись мене вже так добивався. Аж поки не відповіла взаємністю, але то було понад двадцять років тому.

– Іди спати! – говорю йому крізь невелику щілину у дверях. – Хочеш поговорити? Добре. Але ми сходимо до однієї жінки, от тоді й поговоримо.

Закривши двері, я лягаю і вкриваюся ковдрою майже з головою.

Заснути не можу, чую, як мій поки, що чоловік, крутиться за стіною. Як ліжко скрипить.

Бісить! Як же він мене бісить!

Ніч пройшла неспокійно та з дурними снами. Снилася чаклунка, щось казала та я не пам’ятаю.

Виходжу з кімнати. Та-а-к...

А це що таке?

Підлога устелена якимись квітами та травами. Веде від моєї кімнати аж до альтанки.

Там Тарас. Сяє, мов нова копійка. Та накритий стіл.

Закочую очі, цокаю язиком, але іду. Бо я так зголодніла і кава смачно пахне.

— Доброго раночку, кохана.

— Це не надовго, – бурчу собі під ніс.

— Що?

— Нічого.

— Як твій настрій?

— Буде кращим, якщо ти помовчиш, я поїм. А потім ми підемо разом в гори.

— Слухай, в мене теж може увірватися терпець. Що з тобою таке? – гаркає на мене. – Скільки можна вже? Ти мені за ці тижні стільки нервів з’їла. Все не те і все не так.

Переводить дихання після свого емоційного виступу.

— Хочеш розлучення? – ходить зі сторони в сторону, руки в кишенях спортивок, спалює мене поглядом.

Я аж їсти перестала, очікую, що скаже – їдьмо.

— Хрін тобі, а не розлучення. Бо я тебе люблю і ти мене теж. Просто ти забула щось. Нічого. Я тобі нагадаю, за що ти мене полюбила.

Розчаровано дожовую та промовляю до нього.

— Тільки пізніше, а зараз нам треба в гори. Нас там чекають.

Доївши, я дякую. Бо я ж не свиня якась.

Встаю з-за столу та йду збиратися в дорогу.

За годину ми виходимо. Тарас намагається мене розговорити, я ж відповідаю короткими реченнями.

— А пам’ятаєш, наш перший поцілунок? Як ти казала, що першою не будеш цілувати?

— Дурепа була, що не втримала свого слова.

Мовчимо якийсь час.

Стежина звивається і звивається. Скоро вже має бути кінець її.

— А як я тебе на руках носив, бо ти натерла мозолі?

— Треба було дорожчі туфлі мені купити, тоді б не натерла.

Бачу, що його мої слова ріжуть, мов ніж. Я ж знаю його, як облупленого. Це удар по його самолюбству, що він мені купив щось погане.

Йдемо і йдемо. Стежини вже давно не видно, але і хатинки теж.

— Та де ж та босорка живе?

Психую я та чую за спиною.

— Тут.

Обертаємось разом. Серце мало не вилетіло. Тарас бере мене за руку. Я від переляку трохи розгубилася, тому не одразу висмикую свою долоню.

— Проходьте-проходьте, не стійте за забором.

Мені якось моторошно стало. І хочеться притиснутися до чоловіка. Та я вчасно схаменулась.

Заходимо в дерев’яний будиночок, нам бабця говорить, що можна не знімати взуття.

Сідаємо за стіл, вкритий червоною тканиною. Мені на руки заскакує кіт.

— Брись, Горинич!

Чаклунка зганяє кота з мене та стає за нашими спинами з якоюсь димучкою. Говорить аби ми закрили очі та згадали усі важливі моменти нашого життя.

Закриваю очі, знову якийсь туман. Все сіре, жодної картинки.

Відкриваю очі. Повертаю голову до Тараса. Одразу хочеться відсунутися якомога далі.

— Можете вставати і я вас, чоловіче, більше не затримую. А ви, любонька, посидьте ще хвилиночку.

Мій чоловік дивиться на мене, я махаю рукою, щоб йшов у двір.

— Ну, що? Уже буде діяти? – захопливо питаю.

— Обов’язково буде! Але ти повинна напоїти його чаєм і випити самій з цієї кружки, що і він.

Жінка дає мені в’язочку. Пахне. Там якісь трави.

— Іди! І будь уважніша з людьми.

Виходжу на вулицю. Не знаю, що відчуваю. Чи то розчарування, чи то спустошення.

Щось я втомилася від цього усього. Скоріше б випити цей чай з ним. І кінець всій справі.

Спускаємося ми швидко, Тарас мене встигає ловити, якщо я маю намір звалитися на землю.

Приходимо в будиночок, на нас чекає вже накрита вечеря. От господиня, от молодець. Поставлю їй у рейтингу п’ять зірочок.