Читати книгу - "Зроби цей крок, Тетяна Овчіннікова"

Тут варто пояснити мою реакцію. Здавалося, ну почула, що подобаєшся хлопцеві, то що в цьому такого? Адже за рік від нього не було жодних проявів уваги до мене, він не намагався зблизитися, поводився так, як і з рештою дівчат з групи – просто товариське спілкування. Така симпатія мене ні до чого не зобов’язувала.
Але його зізнання саме Владові могло стати на заваді Владовому інтересу до мене. Як же, я подобаюся його товаришу, тому самому на мене звертати увагу – зась! І я навіть не знала, чи виявиться Влад принципіальним, і якщо ні, то чи порадує мене це.
Другою причиною катастрофи була власне особистість Артема. Адже коли у Влада були якісь стосунки, я теж не цуралася зустрічатися з іншими хлопцями, хоч ні до чого серйозного й не доходило. Я знала точно, що варто Владові звернути на мене увагу, як я розірву будь-які стосунки та відповім йому взаємністю. Та от тільки Артем був нашим одногрупником, тому, якщо він почне проявляти до мене свій інтерес, то це побачить і Влад. Хоча відповідати на почуття хлопця я в будь-якому випадку не збиралася, навіть без Влада.
А все тому, що Артем, як і Ліїн Ярослав, користувався інвалідним візком, і мені досі було ніяково поряд з ним.
Артем Лісовець після академвідпустки приєднався до нашої групи на четвертому курсі. Що вже там трапилося у його житті, що він мусив полишити навчання, я особисто не цікавилася. Він був на чотири роки старшим за нас, мав якийсь підробіток, бо точно не бідував. А ще був відкритим, веселим, компанійським. І крісло мало в чому обмежувало його. А де все ж складало труднощі, принаймні в академії, там йому допомагали хлопці з нашого курсу. В основному тягали сходами та совали столи, щоб крісло могло закотитися туди.
Хлопець з першого дня поводився відкрито, чесно розповідав про свої потреби, просив про допомогу. Якої, власне не так вже й потребував. Одного разу, тижнів зо два після початку його навчання у нашій групі, лекція викладача була перервана голосним стуком. Звук лунав саме від Артема, та нам, сидячи на задніх партах, важко було побачити, що там відбувається. Бачили тільки, як він відкотився від столу і схилився вперед, здригаючись всім тілом. Хлопці, які вже встигли потоваришувати з ним, миттю підскочили до нього. Викладач поспішив слідом зі словами:
- Артеме, вам потрібна допомога? Може викликати медичну сестру?
- Все гаразд, - процідив він крізь зціплені зуби. – Зараз мине.
А потім попросив когось із хлопців вивезти його з аудиторії. Макс якраз і зробив це. А ми ошаліло дивилися йому вслід.
Хвилин з десять потому уже розслаблений Артем з широкою усмішкою на обличчі разом з Максом повернувся до аудиторії, самостійно штовхаючи своє крісло. А на перерві, коли ми вже всі зібралися в аудиторії в очікуванні наступної пари, пояснив:
- Те, що було зі мною щойно – звичайна спастика. У мене спастичний параліч, тобто м’язи хоч і паралізовані, проте перебувають у підвищеному тонусі. Загалом, це непогано, але іноді проявляється у подібних інцидентах: ноги починають самовільно смикатися, і вгамувати цю дискотеку мені вдається не одразу. Страшного в цьому немає нічого, і воно власне швидко проходить, тому прошу, наступного разу, коли так станеться, не лякайтеся, я можу навіть з крісла вилетіти, це теж не страшно, максимум з синцями трохи походжу.
Так власне і траплялося. За рік, що ми провчилися разом і ноги в Артема підстрибували, і з крісла він кілька разів випадав під дією спазму. Коли він вперше вилетів на підлогу, ми, хоч і були попереджені, і бачили кілька легших нападів, все одно до смерті поперелякувалися, особливо дівчата, яких була більшість у групі. Потім потроху звикли, хоча я досі не переставала хвилюватися, опиняючись з хлопцем наодинці, бо не знала, як йому допомогти у разі чого.
Протягом року він навчив усіх, і хлопців, і дівчат, правильному поводженню з його кріслом, зокрема й підштовхувати там, де він не може заїхати з допомогою лише своїх рук. Змусив найзнервованіших з нас доторкатися до своїх паралізованих ніг, показуючи, що нічого страшного в цьому немає. На запитання, навіщо це йому потрібно, ми почули веселий сміх і дивовижну відповідь:
- Аби ви звикли до мене і не дивилися, немов на інопланетянина.
І спонукав своїми розгорнутими відповідями нас до подальших запитань, на які ніколи не соромився щиро відповідати.
Загалом уся група вже перестала його якось виділяти чи побоюватися. Уся, окрім мене. Я досі бентежилася у його присутності. Раніше я думала, що мені вдало вдається це приховувати, бо саме мене він не змушував ані доторкнутися до себе, ані допомоги від мене не просив. Проте у світлі отриманої інформації моя впевненість похитнулася. Хтозна, чому він не йшов зі мною на тісний контакт?
Хлопці вже пішли з аудиторії, вже й дзвоник на наступну продзвенів, а я все ще стояла, замислившись над почутим. Як себе поводити? Як не дати жодного приводу, щоб він не повважав це інтересом з мого боку? Як ввічливо покласти край його залицянням, раптом такі з’являться?
Голова від роздумів почала боліти.
Добре, що в цій аудиторії не проводилася наступна пара, тож я могла поскладати матеріали у комірчині та хоч трохи опанувати себе.
Хоча навіть по закінченні пари на мене з люстерка споглядала бліда перелякана істота.
Поглянула на телефон, побачила кілька пропущених від Лії та інших одногрупників, та безліч повідомлень, де всі цікавилися, куди я запропастилася.
Перед останньою парою на сьогодні я зайшла в уже наповнену аудиторію і в’яло усміхнулася однокурсникам:
- Все гаразд, мала справи в деканаті.
І лише Лія не повірила моїй брехні, тож, коли я опустилася на сидіння поруч з нею, зауважила:
- А тепер правду.
Та тільки чомусь навіть кращій подрузі я не могла сказати, що так збентежилася від почутих слів. Та й вона не зрозуміє моїх почуттів, адже сама заміжня за чоловіком з подібною інвалідністю (до речі, Яр мене так не бентежив, як це було з Артемом). Тому й Емілії довелося брехати, але вже зовсім інше:
- Щось не те з’їла, раптово накрило, тому довелося провести час у вбиральні замість пари.
- Біднесенька, - співчутливо протягнула подруга і пригорнула мене до себе. – Зараз тобі краще?
- Більш-менш.
- Так тебе нудило, чи…
Добре, що від відповіді мене врятувала викладачка, яка зайшла до аудиторії та розпочала заняття. Я кинула насторожений погляд у бік Артема, який навскоси сидів перед нами на першій парті. І мені здалося, що він прислухається до нашої розмови.
Як виявилося, не здалося. Пара закінчилася, ми почали збиратися по домівках. Я вже рушила до виходу коли почула своє ім’я.
- Ніко! – пролунав за спиною голос Артема, який змусив мене здригнутися. – Зажди хвильку.
Я покірно зупинилася і завмерла, мов наляканий кролик у світлі фар – ось-ось мене зіб’є на смерть величезна вантажівка!
Хлопець, не підозрюючи про мої дурнуваті думки, облишив свої збори, відкотився від столу і попрямував до мене. Загалом, нічого дивного в цьому не було, проте мені здалося, що вся група завмерла і в очікуванні дивиться на нас двох. Хоч насправді нікому й діла до нас не було, всі поспішали у своїх справах.
- Ніко, ти мене вибач, - тихо почав Артем, наблизившись майже впритул. Я ледь стримала порив зробити крок назад, збільшуючи дистанцію. – Я ненароком підчув вашу розмову з Лією. І хотів запропонувати активоване вугілля. У мене є… Час від часу мені необхідно… Та власне, не важливо. Якщо треба, можу поділитися.
Що? Нащо мені його вугілля?
А потім я нарешті згадала, що він певно має на увазі мою брехню про нудоту. Тож мені не здалося, він і справді слухав!
- Ні-ні, дякую, - замахала я руками, все ж таки роблячи той рятівний крок назад. – Зі мною вже все гаразд!
- Точно? Ти якась бліда, - зіщулився він, нахиляючись вперед.
І помітив же!
- Точно! – я ступила ще один крок назад, намагаючись опинитися якомога далі від хлопця. Не бачачи, налетіла на когось з однокурсників і ледь не загриміла на підлогу. Лише блискавична реакція Артема врятувала мене від падіння. Хлопець миттю опинився поряд і схопив мене за лікоть, допомагаючи втримати рівновагу. І ще мить тримав за руку, пильно вдивляючись в моє обличчя.
- Стоїш? – якось хрипко поцікавився він.
- Дякую! Так все гаразд. І нічого не треба! – невлад бовкнула я і просто втекла, вирвавши руку з його захвату. А місце, де через одяг торкалася його рука моєї, ще довго пекло, змушуючи мою свідомість знову і знову прокручувати останню сцену.