Читати книгу - "Чоловік на новий рік , Лада Короп"

Три роки потому...

– Антоніно, ну, будь ласка, ходімо на зустріч випускників. Ти ж все одно не святкуєш Новий рік, – почала благати мене подруга Лєнка.

– Саме тому я й не хочу туди йти. Не люблю ні новорічних свят, ні вечірок.

– Тоню, ну, будь ласка. Пліз. Я просто дуже хочу побачити всіх наших. Як вони змінилися за п'ятнадцять років.

– Навіть не знаю, що сказати. Хіба що тільки заради тебе, – не встигла договорити я. Подруга одразу ж кинулася мені на шию.

– Дякую, Тоню. Дякую, ще раз  дякую....

– То коли відбудеться зустріч? – намагалася уточнити я.

– Двадцять сьомого грудня.

– Напередодні Нового року? Цікаво.

– Так, і тридцять першого ти знову зможеш одягнути піжаму та капці. Взяти купу солодощів і лопати до ранку, – наголосила Лєна.

– Як я могла забути, – я скривила губи у посмішці.

Ще трохи поговоривши Лєна пішла додому, а я сіла на кухні й задумалася.

Згадала всі свої щасливі свята, коли поряд був Макс. Все ж мені було добре. А зараз не дуже.

Але зустріч випускників можливо підійме мені настрій.

Одразу ж на розум приходить згадка про Савелія. Мого друга дитинства й однокласника. Колись ми з ним були дуже дружні. Завжди сиділи за одною партою й зізнатися чесно я використовувала його для того, щоб відшивати набридливих кавалерів.

Через те що він був дуже товстим й від нього частенько пахло копченою їжею.

Не дуже гарно я з ним вчинила на нашому випускному. Й дотепер за це відчуваю провину.

У реальність мене повернув дзвінок мами. Я натиснула зелену кнопку. І майже годину слухала про своє невдале особисте життя.

Та це неважливо. У мене були справи важливіші. Підготуватися до зустрічі з однокласниками.

   Святкування проводилося у дорогому ресторані. Нам з Лєнкою навіть соромно стало, що живуть же люди.

Декор та їжа були на вищому рівні. Гарно одягнені чоловіки та жінки ходили по залі. Я почала роздивлятися по сторонах, але багатьох так і не впізнала.

– Ну чому вони організували шведський стіл? Так не зручно. Всі накинулися на їжу наче голодні пси, – обурювалася подруга.

– Лєн, припини. Ти сама хотіла сюди прийти, – відповіла я.

– Бориславська? Це ти? – почула позаду себе чоловічий голос.

Я обернулася й побачила перед собою досить повнявого чоловіка з лисим черепом. І ледь у ньому впізнала свого колишнього залицяльника Андрія. Колись найгарнішого хлопця школи.

– Так, привіт Андрію, як справи? 

– Та потихеньку. От недавно влаштувався водієм у логістичну компанію. А ще моя дружина місяць тому народила четверту дитину.

– Правда? А де ж твої мрії стосовно тренера футбольної команди? І дружини супермоделі? 

– Та це все дурниці. Ти краще скажи ти як? Досить гарно виглядаєш на свій вік. Пам'ятаю у тебе завжди було багато кавалерів. А особливо цей мокроштан. Ну твій дружок. Не Пам'ятаю, як його звали, – почав клацати пальцями Андрій.

Мені стало дуже незручно і я тільки посміхнулася. 

– Його звали Савелій Макаров, – відповів молодий чоловік високого зросту. З широкими плечима й у чудовій формі. 

Я навіть рота відкрила від подиву. Давно не зустрічала таких доглянутих чоловіків.

Щось знайоме промайнуло у його зовнішності.

Колір волосся. Світлий з рудим відтінком. Таке волосся було тільки у....

Я прикрила долонею рота від здогадки. Але як так? Ні цього не може бути.

– Ти хто? – різко запитав Андрій у чоловіка.

– Коновалов ти ніколи не відрізнявся розумом. З того часу нічого не змінилося, – промовив чоловік.

– Не пойняв? – розізлився Андрій.

– Савелій Макаров. Ще раз приємно познайомитися, – протягнув руку Сєва.

Вперше за довгий час я гучно й щиро розсміялася.

– У тебе гарний сміх. Такий як завжди. Я трохи скучив за ним, – сказав Сєва й підійшов до мене. А потім запросив до танцю. І я звісно погодилася.