Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

— Позичиш мені свій конспект? Професор так швидко торохтить, що я не встигаю нічого записати, — зітхає Алекс, коли ми входимо до студентського кафетерію.

Мене вже тиждень не мучить токсикоз, і, нарешті, я можу нормально поїсти.

— Звичайно. Я займу нам столик, можеш узяти мені біфштекс та локшину, будь ласка? О, і салат якийсь. Добре?

— А малюк у нас такий ненажерливий зайчик, виявляється, — сміється подруга, бере тацю й займає чергу.

Я обираю стіл біля вікна, опускаюся на стілець. За звичкою кладу руку на живіт. Погладжую. На обличчі з’являється мрійлива усмішка. Спочатку, дізнавшись про свою вагітність, я злякалася. Не розуміла, що робити. Брати відповідальність за чуже життя, коли зі своїм упоратися не можеш — зовсім не те, що мені варто було робити. Але я наважилася. Адже маленька крихітка, яка зародилася в мені якимось дивом, не винна в тому, що в нас із її батьком немає порозуміння та любові.

У мене все ще є картка чоловіка. Я навіть один раз спробувала розплатитися нею і, на мій подив, виявилося, що він її не заблокував. Тому я вирішила, що якщо буде зовсім скрутно, то скористаюсь грошима Даміра. Гордість гордістю, але дитина його теж.

Від думок мене відволікає телефонний дзвінок.

Мене обдає холодом, коли на екрані висвічується «Марат».

Він дзвонив мені кілька разів за ці три місяці. Запитував, як у мене справи, цікавився чи не треба чогось, чи не передумала я, і чи не хочу повернутися додому. Тему мого чоловіка ми оминали. Але я все одно лякаюся щоразу, коли він дзвонить. Тому що Марат насамперед — людина Даміра. Він ще в аеропорту, коли я поспіхом спланувала свою втечу від чоловіка, дав зрозуміти, що якщо Алієв накаже притягнути мене до нього, він так і зробить.

Хочеться скинути дзвінок, але я набираюся сміливості та відповідаю:

— Алло, — голос у мене сиплий, наче я захворіла.

— Привіт, Еліно. Ти зараз зайнята?

— Ем, ні. А ти… — кручу головою на всі боки, боячись, що він приїхав за мною. — Навіщо ти дзвониш мені? Адже ми домовилися, що я сама тебе наберу, якщо треба буде.

— Дещо трапилося, Еліно. Тобі доведеться повернутися на якийсь час додому.

— Що? Ні! — вигукую занадто голосно, привертаючи до себе увагу студентів. Я панікую, страшенно боюся, що якщо Дамір побачить мене, усе зрозуміє. І вже не відпустить.

— Не нервуй, Еліно. Мої люди зараз зустрінуть тебе та відвезуть до аеропорту. Квитки вже куплені.

— До чого такий поспіх? Це Дамір наказав? Навіщо раптом згадав про мене?

— Еліно, мені дуже шкода говорити тобі це, насправді Дамірові варто було самому зателефонувати тобі, а не грати в образи, але сьогодні вночі помер твій батько.

Між нами повисає тиша. Я намагаюся усвідомити сказане ним, і не виходить. Усі звуки зникають, відчуття, наче я у вакуумі знаходжусь.

— Як помер? — насилу із себе видавлюю. — Це жарт? Скажи, що це неправда, Марате. Прошу.

У нас із батьком ніколи не було добрих стосунків, усю увагу отримувала моя менша сестра, яка була народжена в другому шлюбі, проте він — моя єдина рідна людина. І звістка про його смерть для мене — повний шок.

— У нього кілька днів тому стався інсульт. Лікарі зробили все, що змогли. Сьогодні вночі він помер. Похорон відбудеться післязавтра. Думав, що ти захочеш приїхати, попрощатися.

— Але чому мені ніхто не сказав? Чому ні сестра, ні Алевтина Юріївна мені не зателефонували, коли він у лікарню потрапив? — запитую здавлено, відчуваю, як щоками скочуються сльози.

Я думала, у нас із ним ще багато часу є, сподівалася, що ми зможемо стати ближчими одне одному, мріяла про справжні стосунки дочки та батька, уявляла, як він онука чи онуку любитиме, а тепер, виходить, не буде нічого.

— Дякую, Марате. Звісно, я буду.

***

Літак злітає в небо, а я все ще не можу прийти до тями. Нічого не робила, коли люди Марата вручили мені квиток і привезли до аеропорту, щоб супроводжувати мене додому.

Не вірю, що я добровільно повертаюся туди. Але інакше не можу. Хочу попрощатися з батьком, побачити все на власні очі, інакше не повірю в його смерть.

Як же тепер бути?

У грудях засів біль, який ніяк не вгамувати. Щоками скочуються сльози.

— Тримайте, — Віктор, один з охоронців, що служать моєму чоловікові, простягає мені серветку та пляшечку з водою. Його місце в літаку поряд із моїм.

Переліт виснажливий, у мене відчуття, ніби ми в небі цілу вічність провели. Нарешті оголошують про посадку. Я обережно пристібаю ремінь, зайвий рух боюся зробити, нашкодивши малюкові. Живіт ледь помітний, тож поки що ніхто нічого не повинен запідозрити.

Мене ніхто не зустрічає. Якщо чесно, я очікувала, що, дізнавшись про моє повернення, Дамір неодмінно з’явиться в аеропорту. Хоча б для того, щоб відчитати мене. Я вже відчувала його гнівний погляд, спрямований на мене, але він не приїхав. Лише надіслав водія.

Це демонструє його повну байдужість до мене. Чоловікові на мене начхати. Усе, що хотів, він отримав від нашого шлюбу. Навіть більше.