Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Не знаю, чому відчуваю розчарування, адже найбільше у світі нашої зустрічі боялася. Наче Дамір із першої секунди зрозуміє, що я чекаю від нього дитину. Або зробить боляче словами, які чоловік ніколи не підбирав.

— Еліно Веніамінівно, вас куди відвезти? — водій уточнює, коли ми виїжджаємо зі стоянки. — У будинок вашого батька?

Я на мить замислююся. Дім батька давно перестав бути моїм. Напевно, ніколи й не був. Я там проводила лише канікули, намагаючись урвати крихти тієї любові, яка діставалася моїй сестрі.

Я не хочу бачити сестру, не можу. Вона стільки разів влазила в мій шлюб із Даміром, але я завжди намагалася знайти їй виправдання. Крім того разу, коли в Евеліни все вийшло.

Крім неї, у будинку батька живе лише моя мачуха. Алевтина Юріївна ніколи мене не любила, тож у наших зайвих зустрічах немає жодного сенсу.

Не хочу зараз їх бачити.

— Чи в готель? — підказує Віктор.

— Так, у готель, — відповідаю, намагаючись зручніше влаштуватися на сидінні.

Отже, Дамір зняв мені номер, не чекав, що я повернуся до його будинку. Видихаю, остаточно розслабившись. Мені не треба більше з ним жити, наші стосунки остаточно скінчилися.

Машина потрапляє у вечірні затори, ми дуже довго їдемо до готелю. Коли мені вручають ключ-карту, я почуваюся остаточно виснаженою.

— Похорон відбудеться завтра об одинадцятій. Я заїду за вами, — вимовляє Віктор і, поставивши валізу на підлогу, виходить із номера.

Я проходжуся розгубленим поглядом по кімнаті, опускаюся на ліжко. Не знаю, скільки минає часу, перш ніж я повертаюся з думок у реальність. Приймаю вітаміни, йду в душ і залажу під ковдру. Сил більше немає. Втома бере своє. Засинаю, але минає трохи часу, перш ніж у мій номер стукають.

Я напружуюсь. Хто міг у такий час прийти до мене?

Першим на думку Дамір спадає. Страшно з ним віч-на-віч зустрічатися. Поправляю на собі одяг, відчиняю двері. За ними Марат. Начальник безпеки мого чоловіка. Людина, яка зглянулася наді мною й дозволила мені втекти.

— Привіт, Еліно. Пробач, що так пізно, тільки зміг вирватися й до тебе заскочити.

— Навіщо ти тут? Тебе Дамір послав?

— Ні, твій чоловік не знає, що я тут. Просто… вирішив провідати тебе. Прийми мої співчуття. Як ти почуваєшся?

— Добре. Наскільки це взагалі можливо. Проходь, — пропускаю його всередину.

Візит Марата дивує мене, змушує нервувати й шукати таємний сенс його вчинку. Ми не найкращі друзі, спілкувалися лише кілька разів. Він здався мені напрочуд чуйним, але на тлі Даміра — будь-який чоловік буде таким.

Я кутаюсь у кофту, машинально інстинктивно прикриваючи живіт. Це вже звичка, щоб ніхто нічого не запідозрив. Я не уявляю, що робитиму, коли піде третій триместр, але сподіваюся, що вигадаю щось до того часу.

— Якщо хочеш, можемо замовити каву чи чай, — пропоную, оглядаючись. Тільки зараз по-справжньому роздивляюся обставу номера. — Десь має бути телефон ресторану.

— Не варто, Еліно, — Марат зупиняє мене. — Я лише хотів переконатися, що з тобою все добре. Якщо тобі щось потрібно, можеш телефонувати мені. Я намагатимусь допомогти.

— Добре, — навряд чи чоловік допоможе мені з Даміром чи приховати вагітність від свого начальника. Але все одно вдячна йому за співчуття. — Дякую.

— А ти…

Марат осікається, у кімнаті повисає тиша. Намагаюся зрозуміти, що так стурбувало чоловіка. Він дивиться прямо на мене, точніше… На мій живіт, який я несвідомо накрила долонею.