Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

Але мені вистачило розуму прислухатися до її поради. І я взялася за пошуки майбутнього чоловіка.

До справи підійшла серйозно. Веріка теж допомагала, а вона б халтури не стерпіла. І почали ми оцінювати моїх шанувальників з усіх боків. Більш-менш серйозних хлопців набралося троє. Решта – слова доброго не варті, ще вітер в голові. А як до одруження справа б дійшла, одразу дали б стрекача.

Веріка найбільше сина старости просувала. Мовляв, чим не наречений Донат? І поважають його в селі завдяки батькові. І гроші є. І серйозний, а не гуляка якийсь. Все це, звісно, добре. Але ж він страшний, як смертний гріх! Може тому й серйозний. Пика що сокирою зрубана. Зуби такі криві та жовті, що нудота підступає, варто уявити, як доведеться його цілувати. І ось із таким усе життя прожити?! Брр... І я порадила Веріці його самій на замітку взяти, раз вже так до вподоби припав. А що? Може, коли вона підросте, він ще в одинаках ходитиме. Веріка скривилася так, наче журавлину розкусила, і рішуче викреслила Доната.

Другий, Едур, був сином коваля. Ось цього зовнішністю Світлий бог ​​не образив. Високий, плечистий, кров з молоком! І хоч обличчя простувате, але очі блакитні та ясні, а волосся що мед на сонці. Багато наших дівчат на нього заглядалися. Але ж він дурний, як теля! Навіть наша місцева реготуха Ульпія, у якої мізки, що в курки, на його тлі розумною здається. Моя бурхлива уява, що, чую, до добра не доведе, в усіх барвах розписала життя з таким чоловіком. Справжній жах! З ним навіть поговорити немає про що. І постійно все за нього доведеться вирішувати. Ні-і-і! Цього я також відкинула. Веріка ще трохи повмовляла, звісно. Казала, що може навіть добре, якщо чоловік у всьому тебе слухатиметься. Але я була непохитною.

Залишався третій – Кней. Як-то кажуть, на безриб’ї і рак риба. Звичайний, скромний і працьовитий хлопець. Серйозний та відповідальний. Не красень, ​​але й не потвора. Обличчя хоч і непримітне, але приємне. Каштанове волосся, сірі очі. І вже не раз натякав, мовляв, наміри у нього щодо мене серйозні. Отже, ще трохи поміркувавши, ми з Верікою обрали саме його.

Тягнути кота за хвіст не стали. І варто було мені натякнути щасливому обранцеві, що буду не проти, як він одразу сватів заслав. Змовилися швидко і весілля відкладати надовго не стали. Вирішили зіграти його через три місяці.

Так що вже завтра я стану заміжньою жінкою і сьогодні доживаю останні безтурботні дівочі дні. Мстиво показала язика тіні, яка, можливо, зараз за мною спостерігає, і пробурмотіла:

– А ось дзуськи тобі, нечистий дух!

Здалося, що в темряві блимнули яскраво-червоні очі. І я, зойкнувши, відсахнулася від вікна.

Покрокувала до дівчат, які вже на мене чекали. За звичаєм кожна з них в ніч перед весіллям мала брати участь в розплітанні і розчісуванні моєї коси. Тоді вони теж могли розраховувати на заміжжя. А для сільської дівки що може бути важливішим? От і зібрався в нашій з сестрою кімнаті сьогодні весь дівочий гурт. Веріка, як завжди, за головну. Їй тільки волю дай!

Сестра схопила мене за руку і потягла до заздалегідь підготовленого стільця. Урочисто всадила на нього. Переді мною поставили свічку та дзеркало, щоб могла себе бачити. Так теж за звичаєм належить. А дівчата завели традиційну весільну пісню. Таку тужливу, що мені ще більш тоскно стало. Як я не бадьорилася, але заміж виходити не хотілося. І нареченого свого я не кохала, нехай він і не був мені огидним.

Пригадала, як Веріка раз у раз повторювала: «Стерпиться – злюбиться», і тяжко зітхнула. А що мені лишається? Цікаво тільки, чи не помилилася знахарка? Відступиться від мене нечистий дух після заміжжя? А як ні? Так, про це краще не думати, а то розревуся.

– Ох і гарна ти все-таки, Тейко! – почула заздрісний голос Ульпії, яка першою почала розплітати мою довгу чорну косу.

– Ти теж непогана.

Я навіть плечима знизала. Ось кому-кому, а їй гріх скаржитися! Білява, блакитноока, з гарною статурою і приємним личком. У неї шанувальників не менше за мене. А тепер і мої до неї переметнуться.

Похмуро поглянула на своє обличчя і вперше подивилася на нього наче зі сторони. Чи справді я гарна? Сама так звикла до свого лиця, що воно не здавалося чимось особливим. Правильної форми, смагляве, від чого зелені очі здавалися ще більш виразними. Вкупі з ними чорне волосся робило мене схожою на відьму. Таку, що у казках чоловіків з розуму зводить і смерть накликає. Навіть скривилася від подібного порівняння. І чого тільки в мою дурну голову не лізе? Знайшлася відьма! Якби і справді нею була, сама могла будь-якому нечистому духові відсіч дати! Та й взагалі, що за радість від краси, якщо я її всю нелюбу віддам і сховаю під хусткою, як і належить заміжній жінці. І косою вже не похизуєшся під час гулянь, і сукню яскраву не вдягнеш. Я знову тяжко зітхнула.

Інша справа благородні! Бачила я одного разу, коли батькові, як завжди, обід у поле несла, як якась пані в кареті проїжджала повз наше поселення. Ніжна рука, що вочевидь ніколи не знала праці, була висунута з віконця. Тож я вгледіла каблучку на безіменному пальці. Отже, точно заміжня. А сукня в неї – це ж справжній сором! Плечі відкриті і навіть частина грудей видна. Я тоді сторопіла від такого видовища. Волосся ж хусткою пані й не думала прикривати. Воно в неї так вигадливо на голові було викладено, що куди там вінкам, які наші дівки по всякому вміють виплітати. І дивиться та красуня так впевнено та зверхньо. Наче все навколо тільки для неї створено.