Читати книгу - "Це не моя справа"

все інше — якось байдуже. Ми не були закохані. Наше спілкування, хоча й доволі близьке, ніколи не було надто особистісним. Тобто вона ніколи не розпитувала про мій дім і про те, чи одружений я і що планую робити після закінчення війни; ніколи й не натякала на те, що не проти поїхати зі мною у Штати.

Я робив спроби дізнатися про неї хоч щось, але вона навідріз відмовлялася говорити на такі теми. Та й узагалі жила однією миттю, так, наче завтра на нас може впасти бомба чи ракета — тож ми повинні бути щасливі тут і зараз, поки триває ця мить. Вона неначе перебувала у целофановій обгортці. Я міг її бачити і торкнутися, та не міг її дістатися. Однак дивним чином таке її ставлення влаштовувало мене. Я не прагнув знати, хто був її батько і чи є в неї чоловік, який служить десь далеко, чи має вона сестер і братів.

Усе, чого я прагнув, — отримати веселого компаньйона; і це я мав.

Наша дружба тривала два роки, потім я отримав наказ відплисти на материк разом із військовими частинами, і ми попрощалися. Розлучалися ми так, ніби мали зустрітися уже завтра вранці, хоча я знав, що не побачу її принаймні рік, а може, й узагалі ніколи. Вона також знала це.

— Бувай, Стіве! — мовила Нетта, коли я висадив її поблизу квартирки. — Не піднімайся до мене. Довгі прощання — зайві сльози. Можливо, ми ще побачимося.

— Звісно ж, побачимося, — озвався я.

Ми поцілувалися. Нічого особливого: жодних сліз. Вона піднялася на кілька сходинок і зачинила за собою двері, не озирнувшись.

Я планував написати їй, але так і не зібрався. Ми так стрімко перебралися до Франції, й життя там було таке неспокійне, що в перший місяць я й хвильки не мав вільної, щоб черкнути Нетті кілька слів, а потім вирішив, що краще забути її. Я й справді забув про неї, аж поки не повернувся до Америки. Тоді знову почав про неї думати. Ми не бачилися два роки, однак я з подивом виявив, що пам’ятаю кожну рисочку її обличчя та кожен вигин тіла так, наче розстався з нею лише вчора. Я намагався відігнати ці спогади, зустрічаючись із іншими дівчатами, однак Нетта засіла в мені та ніяк не хотіла відпускати. Коли я поставив на ту конячку і виграв, то вже точно знав — тепер я побачу Нетту, і був радий цьому.

Я прибув у Лондон спекотного серпневого дня після тривалої і втомливої подорожі із Прествіка[4]. Одразу ж подався в готель «Савой», де у мене був зарезервований номер, перекинувся кількома словами з портьє, котрий, здається, радий був знову мене побачити, і піднявся у свій номер з видом на Темзу. Прийняв душ, перехилив кілька скляночок віскі, а потім спустився в касу і попросив відрахувати мені п’ять сотень однофунтових купюр. Помітив, що моє прохання викликало у клерка неабияке здивування, однак мене знали в готелі достатньо добре, щоб не виконати моєї забаганки. Уже за кілька хвилин мені видали гроші — так незворушно, наче то була купка квитків на автобус.

Було пів на сьому, і я знав, що в цей час Нетта ще вдома. Вона починала збиратися на роботу близько сьомої, і ця підготовка займала в неї не менше години. Поки я чекав на таксі у колі респектабельних джентльменів, поцікавився у швейцара, чи існує ще клуб «Блакить». Той відповів, що існує, та віднедавна зажив поганої слави, позаяк після мого від’їзду там встановили кілька столів для гри в рулетку, і це надало закладу сумнівної репутації. Упродовж останніх пів року там двічі влаштовували облави, однак клуб не закрили через брак доказів. Скидалося на те, що Джек Бредлі завжди на крок випереджав поліцейських.

Нарешті під’їхало моє таксі, і після невеличкої суперечки швейцар умовив водія відвезти мене на Кромвелл-роуд.

Я був біля Неттиної квартирки десять хвилин на сьому. Розрахувався з таксистом, відступив на кілька кроків, щоби поглянути на вікна горішнього поверху. Будинок нічим не відрізнявся від інших похмурих будівель Кромвелл-роуд. Високий, брудний, й мереживні фіранки на вікнах — украй запрані. На Неттиних вікнах — в одній із трьох квартир нагорі — досі висіли знайомі мені веселенькі помаранчеві занавіски. Я подумав, чи не натраплю там, бува, на нового коханця, однак вирішив ризикнути. Відчинив двері під’їзду і почав долати три марші між сходовими майданчиками, прикритими циновками з кокосового волокна.

Ці сходи навіяли мені масу приємних спогадів. Я згадав ночі, коли ми прокрадалися ними, тримаючи черевики в руках, щоби місіс Крокетт, квартирна хазяйка, котра мешкала на першому поверсі, не почула нас. А ще згадав ту ніч, коли пролетів над Берліном з екіпажем ВПС Великої Британії та припхався на квартиру до Нетти о п’ятій ранку, надто збуджений, аби заснути, бо конче хотів оповісти Нетті свої враження, і виявив, що вона не ночує вдома. Я сидів на верхньому майданчику, чекаючи на неї, й нарешті задрімав, а потім мене знайшла місіс Крокетт і пригрозила викликати поліцію.

Я проминув двері двох інших квартир. Так ніколи й не дізнався, хто там мешкає. Упродовж усього часу, поки я навідував Нетту, пожильці жодного разу мені не зустрілися. Нарешті, захекавшись, дістався Неттиних дверей і постояв трохи, перш ніж подзвонити.

Здається, тут нічого не змінилося. Картка з її ім’ям так само красувалася у мідній оправі на дверях. Помітна була також повздовжня подряпина від ключа, котру я зробив, напідпитку намагаючись устромити його у щілину. Перед дверима лежав знайомий вовняний килимок. Серце моє пришвидшено закалатало, а руки стали липкими. Зненацька я зрозумів, що Нетта багато важить для мене — і що надто довго мене тут не було.

Я смикнув мотузку дзвінка, вичекав, не почув ані звуку — і знову смикнув. За дверима ніхто не озвався. Я продовжував стояти і чекати, гадаючи, чи не у ванній, бува, Нетта. Виждав ще трохи і знову подзвонив.

— Там нікого немає, — почувся голос позаду мене.

Я різко озирнувся й поглянув униз. У дверях квартири поверхом нижче стояв чоловік і дивився на мене, задерши голову. Це був рослий чолов’яга років тридцяти — широкоплечий, статний; розвиненими м’язами, втім, він не вирізнявся. Маючи фігуру метальника молотів, він був, однак, якийсь м’якотілий, обрезклий. Стояв і дивився на мене зі млявою посмішкою, нагадуючи величезного сонного кота — байдужого, самовпевненого, задоволеного собою. Призахідне сонце, що