Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

- Twenty one dollar ("Двадцять один долар" - англ.), - відповіли мені з сильним іспанським акцентом, після чого автомобіль, нарешті, рушив.

Півгодини ми їхали трасою, поки я насолоджувалася заспокійливою прохолодою від кондиціонера. Тридцять хвилин раю на землі перед майбутньою гнітючою спекою. Повз проносилися яскраво-зелені ліси Пуерто-Ріко. І що найцікавіше: за весь цей час проїхав лише один автобус, причому до аеропорту. Це скільки җе можна там стирчати на зупинці, бажаючи заощадити двадцять один бакс? Нііі, вже краще розтратитися, зате з комфортом, прохолодою, і набагато швидше.

Місто виявилося шалено красивим! Я, напевно, виглядала, як мавпа, що втекла з джунглів, визираючи з вікна і витріщаючись на все підряд, але мені було все одно. Нутрощі заповнював адреналін і таке довгоочікуване відчуття свободи! Я сама! У Сан-Хуані! На цілий місяць! Які вже тут думки про те, який вигляд я маю в очах місцевих? Спочатку ми їхали сучасною частиною міста, яка не особливо привертала уваги, оскільки дивитися там було практично нема на що. Точніше, будівлі-то красиві, розкішні, але цього я бачила вдосталь! А ось Старий Сан-Χуан справив незабутнє враження. Повний різноманітних фарб, він так і дихав старовиною. Будинки найрізноманітніших кольорів миготіли як різнокольорові скельця мозаїки. Рожеві, блакитні, жовті - вони немов змагалися між собою, хто яскравіший, і хто з них приверне найбільше туристів із фотоапаратами, щоб закарбувати себе на їхньому тлі й стати частиною цієї чудової мозаїки. З іншого боку дороги бився розміреними хвилями океан. Я вже не могла сидіти на місці, усередині все горіло й палало від бажання скоріше дослідити місцевість, кожен закуток, кожну площу і так само, як і решта, стати маленькою частинкою цього неповторного світу.

У своїх мріях я навіть не помітила, як таксі зупинилося.

- Ми приїхали, - темношкірий таксист обернувся до мене й простягнув руку для отримання оплати, не полишаючи сумнівів у тому, що пункт призначення таки був нами досягнутий. Я збентежено подивилася з вікна на високу стіну, поруч із якою ми припаркувалися, і ніяк не могла зрозуміти, як це могла бути та сама адреса. Тут навіть будинку житлового немає.

- Це, мабуть, якась помилка. Я ж дала вам адресу.

- Ні. Ніякої помилки. За цією адресою я не поїду. Можу тільки тут.

- Що? Як це так? Я ж плачу вам за те, щоб ви доставили мене саме за цією адресою, а не висадили чортзна-де, - я обурилася і нервово озирнулася на всі боки. Дорога, одна висока стіна, і ще одна, трохи нижче, навпроти. - Де ми, хоча б?

- Вам потрібно пройти крізь ту арку, і ви опинитеся в "Ла Перла", там будете шукати цю адресу, - водій, який почав мене дратувати, показово ткнув пальцем у папірець з адресою і простягнув його мені.

- Але як? Я ж не знаю там нічого! - проігнорувала його жест. - Як я його знайду, та ще й із валізою? Ну будь ласка, ну водію, любий! - я перейшла на благальний тон, оскільки шукати в таку спеку Ельвіру було просто жахливо. - Я доплачу! Тридцять доларів, хочете? - я швидко дістала з сумки гаманець, підтверджуючи свої слова і дістаючи звідти тридцятку. - Або сорок? - додала, бачачи, що той заперечно хитає головою. Ну не буду ж я платити цілих п'ятдесят баксів тільки за те, щоб цей гад в'їхав у ці чортові ворота! З таким успіхом, я могла б найняти лімузин, а не цю розвалюху!

Бачачи, що водій непробивний, я зі злістю всунула в простягнуту долоню рівно двадцять один долар, і вилізла з машини, з гуркотом зачинивши двері. Ніяких чайових, козел!

Ну і як мені тепер, підкажіть, шукати Ельвіру? Покосилася на прямокутний отвір у стіні, який був так піднесено названий аркою, і помолилася тільки про те, щоб там усередині знали англійську. Мені вручили валізу і поспішили сісти в машину, щоб із вереском поїхати геть. Дивний він усе-таки. Навіть дуже.

Витягнувши ручку валізи, я покотила її до входу в "Ла Перла".

Еля багато мені розповідала про це місце, і я не раз гортала сайти інтернету в пошуках фотографій цієї місцевості. Вона завжди заворожувала мене своєю суверенністю. Перебуваючи в такому багатому процвітаючому місті, жителі Ла Перли прагнули зберегти свою маленьку державу, не звертаючи уваги на те, як бідно живуть самі. Я чула також, що в цих місцевостях процвітає південноамериканська мафія, і вона ж переправляє звідси наркотики. У правдивості цього я впевнена не була, оскільки завжди була далека від цієї теми, і ні мої друзі, ні навіть знайомі ними не балувалися. Незвично для нашого часу, але так воно і є. Мені моє здоров'я і розсудливість набагато дорожчі за тимчасовий кайф.

Загалом, незважаючи на все це, я зважилася приїхати сюди. Де ж іще, як не тут, на околиці цивілізації, спробувати свою самостійність. Перейшовши так звану браму, я побачила недалеко від неї кілька хлопців. Вони сиділи на сходах якоїсь розваленої будівлі, голосно сміючись, і курили, по черзі передаючи сигарету один одному. Усі троє темношкірі, з жовтими зубами, і без футболок. Довіри, якщо чесно, не викликали, але виходу не було. Жодної живої душі більше поблизу не спостерігалося. Поборовши страх, я рішуче підкотила до них свою валізу і прокашлялася. Хлопці замовкли і ліниво повернули до мене свої голови.

- Вибачте, ви не підкажете, як мені пройти на... - я підглянула в аркуш, який тримала в руці. - Калле Августин О'Апонте?

Вони раптом огидно вискалили зуби, і погляди з байдужих змінилися на зацікавлені, а в одного навіть на похабний. Він зухвало вперив очі в ложбинку на моїх грудях, по якій краплею стікав піт. Я поспішила прикритися хоча б долонею, бо воріт блузки цього не передбачав, але, судячи з усього, ці особини чоловічої статі вже щось для себе вирішили. Коли один із них відштовхнувся від сходів і зробив крок у мій бік, я інстинктивно відступила назад. У горлі застряг клубок від страху, що охопив мене. Навколо нікого, а їх занадто багато, щоб я могла втекти хоча б на сусідню вулицю в пошуках допомоги.