Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

-Єгорич! Налякав пані, собака ти смердюча! – заголосило біля самого вуха, - хто тебе просив показуватись?!

-Та я цеє... мимоволі, вибачте панночко, - прогуло по той бік дверей, - спросонку...

-Х-хто це? Щ-що це? - промимрила Степанія і зомліла.

«Хоч жартами, хоч сміхом, та була б справа з успіхом»

            Опритомніла Стьопка на підлозі, головою на валізі, а ноги якоюсь ганчіркою накриті.

            «Ох, і насниться ж!» - вона повільно сіла. «Пощастило, підлога дерев'яна, а не кахельна, дупу відморозила б! Треба ж було прямо біля дверей заснути? Це все нерви…»

            Підвелася, тримаючись за стінку. Кістки нили, а потилиця підозріло тріщала. Стьопа провела рукою по хворому місцю і скривилася. «Гуля?! Звідки?!»

            А потім звернула увагу, що у будиночку світло і тепло. «Вміли ж раніше будувати! Як будинок тепло тримає! Дерево, відома річ…» Ця думка її порадувала, тому що топити піч вона не вміла, та й грошей на дрова не було.

       «А світло, звідки?» Подивилася на стелю, де на іржавому гачку висіла лампочка і горіла! «Не відключили електрику? Оце точно - дива!»

            Потираючи забиту голову, все ж таки підійшла до вхідних дверей, відчинила їх, подивилася на всі боки. Чудовиська не було. Покрутила біля скроні та зачинила двері.

-Насамперед - пожерти! Потім – знайти ліжко! - сказала вголос.

-А чом його шукати? - пролунало біля лівого вуха, - готове твоє ліжечко, господиня, ласкаво прошу до опочивальні!

            Степанія аж підскочила.

-Мати Василева! Не наснилося! – забувши про ниючи кістки, вхопила валізу й дременула до виходу.

-Каравул, господиня тікає! – заголосила невидимка, - двері, двері зачиняй, Конопатка!

            Стьопка врізалася у двері, схопилася за ручку і гайда її трясти. Двері не піддавалися. Злякалася аж до холодних ніг!

-Згвалтують і вб'ють… - пролепетала і одразу ж заверещала: - Рятуйте! Люди! Хелп!

-Тьху, дурна! Хто ж тебе тута зґвалтує? - здивувалася невідома, поки Степанія билася в двері, - вщухни, вбога! Замовкни, кажу, бо Єгорича прикликаю!

            Загроза подіяла. Степанія відпустила ручку і повільно обернулася. Коридор дідової хати був добре освітлений, але жінка, як і раніше, нікого не бачила!

        «Може це розіграш? Десь тут убудований динамік… Хоча, ні. Ніхто не знає де я. Збожеволіла, сто відсотків…»

-Ось і лади, ось і розумниця! - сказав голос.

Степанія, опустивши чемодан, потерла скроні. Спробувала заспокоїтись.

-Добре, глюк, чого треба? - спитала вона, все ще сподіваючись, що голос не справжній.

-Та я ж Лукерія, хазяйко! – відповіла невидимка, - охоронниця Дому!

-А-а-а ... – протягла голосом, типу це все змінює, - а Єгорич, хто? Зла собака?

-Ні, він по госпчастині, але згодиться кого і чапнути, якщо накажеш!

-Єгорич, а чапни Лукерію! - бовкнула Степанія. А що, смішно ж: вона збожеволіла? Збожеволіла! А якщо глюки її, то й керуватиме ними буде вона!

-А-а-а-ай! - заверещала та, що Лукерією назвалася, - за що, пані? Єгорич, своїх кусаєш?! Ай, ай боляче!

-Добре, Єгорич, фу! - змилостивилася Степанія, відірвавшись від дверей і пішла коридором, - піду я дім дивитися, а потім уже до дурки зателефоную, хай жовту палату готують!

-Па-а-а-нночко, - прогудів другий, чоловічий голос, - а скарби ваші... до опочивальні знести?

-З'їсти! - пробурчала Степанія, не обертаючись.

            Будиночок був таким самим, яким його запам'ятала Степанія з дитинства, тільки меншим. Проте чистим та теплим! І що дивно, нічого не вкрали! Меблі, хоч старі – на місці! Вікна – цілі! Павутиння нуль... «Наче доглядав за ним хтось...» Але якщо і доглядав, то все одно залишається питання, як цей хтось потрапляв у будинок? Сама Степанія добряче подряпалася, до ґанку добираючись.

            У дідовій спальні стояло все те ж коване ліжко з численними матрацами та перинами, п'ятьма подушками та накидкою, розшитою візерунками. Стьопка ще у дитинстві дивувалась, як можна спати на такій висоті? У діда навіть спеціальний табурет був, щоб залазити і злазити з ліжка.

            Кухонька у будинку була особлива. Вони з іншими дітьми, двоюрідними братами та сестрами, які, як і Степанія приїжджали до діда на літо, найбільше любили перебувати в ній. Атмосфера там була дуже добра. І готував дід смачно, пальчики оближеш!      

Велика піч білого кольору, в якій у діда виходила найсмачніша у світі каша та домашній хліб, теж не змінилася… Акуратні, білі стіночки, без кіптяви, наче недавно підбілили. Степанія насупилась.

            Гарний, з різьбленими ніжками стіл, такі ж різьблені стільці зі спинкою та буфет. Дід особисто вирізав кожен завиток. Ще один столик, поменше, стояв під вікном, а біля нього - мідний рукомийник, з явно дореволюційних часів ще. І свіжий, накрохмалений рушник на гачку! Степанія помацала, навіть понюхала – хрумтить і свіжим пахне! Брусочок нового дитячого мила стояв поряд на блюдці. Жінка простягла руки до рукомийника, торкнулася «язичка», потекла тепла вода. Стьопка вимила руки, витерла. «Сто відсотків, тут живуть...» - все більше переконувалась вона.