Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

— Маєток оснащений сигналізацією ще відтоді, як Клаусен був міністром. Встановлено новий код для алярму вдома і на дачі. Там усе є, — пояснив генпрокурор, показуючи на конверт. — Насамперед раджу подбати про гроші!

2

Коли Вістінґ вийшов з урядової будівлі, спекотне повітря пізнього літа шугонуло йому в обличчя. Він глибоко вдихнув, перетнув проспект Карла Югана і ввійшов на підземний паркінг просто перед будівлею уряду. Перш ніж рушити, висипав на пасажирське сидіння вміст конверта.

Новий код сигналізації — 1705. Крім зв’язки ключів, у конверті лежали чорний шкіряний гаманець, золотий годинник, мобільний телефон і кілька монет. Приватні речі Бернгарда Клаусена, повернені лікарнею.

Мобільний телефон давнішої моделі. Великий, багатофункціональний, з дуже місткою батареєю. Вона досі тримала заряд. Дисплей показав два пропущені дзвінки, але невідомо від кого.

Вістінґ відклав телефон набік, узявся до гаманця. Він був ледь вигнутої форми, пошкрябаний і потертий. Усередині — чотири різні кредитні картки, водійські права, страховка, дисконтні картки кількох готельних мереж і партійне посвідчення. У кишеньці для банкнот лежали 700 крон, кілька квитанцій і візитівка одного журналіста з «Афтенпостена». У фото-кишеньці — кілька фотографій покійних дружини й сина.

Ліса Клаусен померла, коли чоловік перебував на посаді міністра охорони здоров’я. Певно, не менше, як п’ятнадцять років тому, але Вістінґ добре пам’ятав ажіотаж у пресі, який викликала її смерть. Ліса працювала в найбільшому профспілковому об’єднанні Норвегії. Їй діагностували дуже рідкісну форму раку. Можна було вдатися до експериментального і надзвичайно дорогого лікування, але його не визнавали в Норвегії. Бернгард Клаусен, як міністр охорони здоров’я, був єдиним відповідальним за те, що його дружині не продовжили життя.

Ліса була на кілька років молодша за чоловіка. Синові на той час виповнилося десь добре за двадцять. Роком пізніше він загинув у ДТП. Дві трагедії спіткали Бернгарда Клаусена за такий короткий час. На якийсь період він самоусунувся від публічного життя, але згодом таки повернувся до політики й став міністром закордонних справ. Вістінґ знову склав у конверт мобільний телефон, ключі й гаманець і взявся розглядати золотий годинник. Ремінець теж золотий, у кожному разі, позолочений. На циферблаті — логотип Робітничої партії.

Він думав, доки секундна стрілка оббігла коло, поклав годинник у конверт і завів авто.

Найперше треба поговорити з Еспеном Мортенсеном. Еспен досвідчений технік-криміналіст, практик, який досконало володів своїм фахом, енергійний і всебічно освічений. А ще він вмів тримати язик за зубами, на нього можна було покластися, не боячись, що розпатякає таємницю кому не треба. Вістінґ перетнувся з ним уранці в коридорі поліційної управи, знав, що той тільки-но повернувся з тритижневої відпустки.

Вістінґ, прямуючи за місто, звернув на Е18 і набрав його номер.

Мортенсен відповів, але, здавалося, був дуже заклопотаний.

— Уже трохи прийшов до тями після відпустки? — запитав Вістінґ.

— Не цілком. Купа справ нагромадилася.

— Усе відклади! Ти мені потрібний в одному проекті.

— Овва! В якому ж це?

— Буду в Ларвіку за півтори години, — повідомив Вістінґ, глянувши на годинник на панелі приладів. — Прихопи з собою технічне обладнання і чекай на мене на паркувальному майданчику біля спорткомплексу в Ставерні. Звідти поїдемо разом.

— Що сталося?

— Потім поясню… Нікому нічого не кажи!

— І Гаммерові?

Нільс Гаммер був заступником начальника відділу, тобто Вістінґа, на час його відсутності.

— Я сам поговорю з Гаммером.

Вістінґ закінчив розмову й знайшов номер Гаммера.

— Я отримав одне завдання, певний час мене не буде на місці. Керівництво відділом доручається тим часом тобі.

— Що за завдання? — поцікавився Гаммер.

— На найвищому рівні.

Гаммер розумів, що випитувати не має сенсу.

— Як надовго?

— Ще не знаю. На початках залучаю Мортенсена. Найближчого тижня можеш на нього не розраховувати.

Вістінґ розумів, що ставить цим Гаммера в скрутну ситуацію. Людського ресурсу й без того бракувало.

— Добре! Що ще мені треба знати?

Вістінґ беззастережно покладався на Гаммера. Довірена йому інформація ніколи не йшла далі, але тепер просто не було підстав інформувати заступника. Зараз вони не стояли перед безпосередньою загрозою чи 12 конкретною небезпекою, яка могла б вимагати негайної підмоги.

— Я й сам не надто багато знаю, — зізнався Вістінґ.

— Добре! — знову сказав Гаммер. — Я на місці, якби виникла така потреба.

Коли Вістінґ закінчив розмову, увімкнулося авторадіо. Він скрутив звук. Чутно було лише монотонний гул двигуна й шурхіт коліс по асфальту. У голові вже зачепилися деякі думки про можливе походження грошей.

Бернгард Клаусен був ветераном партії з тривалою політичною кар’єрою й численними битвами за владу за плечима. Завжди лояльно налаштований до СІЛА. Під час війни в Іраку він наполягав, щоб Норвегія підтримала заплановане США введення військ. Це породило суперечності в уряді, і Клаусен зазнав поразки, коли було ухвалено рішення, що Норвегія не братиме участь у безпосередньому військовому втручанні, а підтримає США на завершальній, стабілізаційній стадії війни. На посаді голови Комітету оборони Стуртинґу він приклався до відмови від угоди зі Швецією, підписавши натомість договір на придбання американських бойових літаків для ЗС Норвегії. Договір обійшовся у сорок мільярдів доларів.

Вістінґ стиснув долоні на кермі. Гроші, без сумніву, пов’язані з жадібністю, корупцією і зловживанням владою. Це розслідування вестиметься на зовсім іншому рівні, ніж бувало досі, але він мав надзвичайно сприятливі стартові умови. Він мав гроші! А гроші завжди залишають за собою слід. Треба лише прослідкувати їх рух у зворотному напрямку — до джерела.

3

Білий фургон без ніяких написів, у якому Мортенсен возив своє спорядження, стояв у затінку під будівлею спорткомплексу. Мортенсен сидів за кермом, гриз яблуко.

Вістінґ поставив своє авто поруч, вийшов і підступився до відчиненого вікна фургона. Кілька хлопців ганяли м’яч на футбольному полі зі штучним трав’яним покриттям.

— Ми їдемо на дачу Бернгарда Клаусена, — повідомив Вістінґ.

Мортенсен вилаявся, яблучний недогризок випав йому з рук на підлогу перед пасажирським сидінням.

— Ідеться не про труп. Про щось зовсім інше, — поспішив додати Вістінґ, розповів про розмову з генеральним прокурором і про знахідку на дачі партійного бонзи. — Я знаю туди дорогу. Їдь за мною!

Вістінґ вернувся до свого авта, у дзеркало заднього огляду впевнився, що Мортенсен не відстав, і звернув на дорогу в напрямку Гельґеруа.

Поселення дедалі рідшали, і вже невдовзі обабіч колосилися хвилясті ниви збіжжя. Через кілька кілометрів він звернув з шосе до узбережжя з дачними забудовами. Старий асфальт тут потріскався. Де-не-де з тріщин протикалося каміняччя дорожньої основи. На перехресті довелося звіритися з картою на дисплеї телефона, перш ніж з’їхати на вузьку гравійну