Читати книгу - "Небезпечний свідок"

– Сподобалися ваші відповіді бородатому молодикові, котрий брав у вас інтерв'ю. Ви мені нагадали героїню роману Френсіса Скотта Фіцджеральда. До речі, вам подобається його проза? Він багато писав про артистів.

– Подобається, – коротко відказала незнайомка.

– Тепер не дуже й почитаєш художню літературу, часу не вистачає. Всі борються, мітингують, голодують, у чергах стоять і лишень газети читають. Вибачте за безтактність, але ви, мабуть, давно не брали в руки художньої книжки? Не можу стриматись, професійна цікавість.

– Давно, що правда, то правда… А ви хто – журналіст? – звела вона на мене очі.

Ой, не втопитися б у цих, кольору стиглих каштанів, бездонних очах-озерах, не піддатися жіночим чарам, стримати емоції, що, наче вулкан, пробуджуються…

– Ні, не журналіст, звичайний інженер, працюю на заводі…– мовив я, і примовк, міркуючи, чи казати, що вийшла моя перша книжка в столичному видавництві, отже, якесь незначне відношення до літератури маю, чи про цей значний факт біографії змовчали? А як хочеться витягнути з торбинки свою книжку, що пахне ще фарбою, позавчора дружина принесла один примірник з десяти авторських, надісланих з видавництва, і подарувати чарівній незнайомці з дарчим написом. Так хочеться, що рука сама тягнеться. Хвалько, знайшов чим тішитися, однією повістиною в вісім друкованих аркушів! Отож бовкнув, що інженер, тепер чекай байдужого позіхання з легким поляпуванням ніжною долонькою по чутливих вустах. З цим суб'єктом усе ясно. Інтелект не той, рівень освіченості, коло інтересів… Треба ще щось сказати про літературу, бо на цьому наше знайомство скінчиться. І треба ж було таке ляпнути! Краще б сказав – журналіст, закінчив місцевий університет, працюю в незалежній газеті, прилетів учора нічним рейсом з гарячої точки, де брав інтерв'ю в бородатих хлопців на передовій. – Зараз перебуваю в лікарні. Бачите отой будинок, – я показав рукою у вікно, – великий, двоповерховий? Там я лежу, точніше, лікуюсь у лорвідділенні обласної лікарні. За Польщі то була лічниця, тобто лікарня, для бідняків.

– Вас погано годують, чи їсти зовсім не дають? – запитала жінка. – Коли ви ходите ще й в кафе…

– Годують добре, але млинці з дитинства люблю. Та й, окрім того, відчув, що тут вас зустріну. Інтуїція підказала, внутрішній голос. Буває ж таке, що людина одразу сподобається, що закохуються з першого погляду! – вихопилось у мене, і, щоб було більш переконливо, додав: – Коли побачив вас по телевізору з білою пов'язкою на чолі, зрозумів, що після одноденного голодування ця чарівна жінка обов'язково прийде сюди, де готують найсмачніші в місті млинці.

Однак розговорити її не вдалося. Жінка мовчала. А час збігав, і я захвилювався. Банальна балачка, подумав, примітивна словесна полова, наївна прямолінійність незнайомого залицяльника. Для неї – ніщо, а для мене?… Власне, на що я розраховую? Видно, вона не з тих, з якими знайомляться на вулиці. Я опустив очі. Побачив спортивні штанці з діркою на коліні, розтоптані кросівки. Згадав, що в лікарні, не поголений, вранці навіть холодну відключили воду, а про теплу хворі на другому поверсі лише мріяли. Непримітної зовнішності чоловік з порепаним обвітреним обличчям і червоним простудженим носом, який аж ніяк не схожий на письменника-початківця. Я одразу змалів, відчув себе незграбною комашкою, котра повзає по землі і з заздрістю позирає в небо, де весело ширяють птахи-красені. Куди мені до неї, до цієї вишуканої красуні! Стій, все, приїхали. Зараз із чарівних бездонних очей викотиться жаліслива сльоза співчуття. Або ж вона скривиться, позіхне, байдуже хляпне довгими пальцями по роті, потому витягне з сумочки монету, покладе тихенько на стіл і піде геть. І треба ж було мені про лічницю для бідняків згадувати!

Але жінка не поспішала витягати монету, з апетитом доїдала млинці. Таємниче-зваблива посмішка блукала на її обличчі. Ще вчора я помітив, що на мітингу були здебільш люди похмурі, а ось вона відрізнялася від інших. Звідки в неї ота безтурботність, задоволеність собою?

– Скажіть, якщо не секрет, чому вам так радісно? – запитав. – Навіть на маленькому екрані телевізора помітно. Народ збуджений, хвилюється, а ви весела й щаслива. Наше напівголодне купонне буття з чергами й хронічними дефіцитами зовсім не стимулює до радісних емоцій.

– А чим я, власне, маю бути незадоволеною? Собою, життям, владою? Я, відверто кажучи, щаслива, що дожила до теперішнього часу, до серпня 1991 року. Радію, бо Україна буде самостійною державою! А нестатки – явище тимчасове. Суть в іншому, чи не так?

– Звісно, але ж протестуєте, голодування оголосили, – заперечив я. – Які можуть бути позитивні емоції на голодний шлунок?

– Можуть, і ще які! Якщо не вірите – спробуйте.

– Обов'язково, – після недовгої паузи, запевнив сусідку по столу. – От тільки, де взяти стрічку з написом «Я голодую»? Може, ви позичите? Я поверну, якщо міліція не відбере. Або хоч покажіть, яка вона, чи ви її з собою не носите?

– На жаль, дома залишила, – посміхнулася жінка. – Я ж не знала, що вас у кафе стріну. В мене не так розвинута інтуїція і внутрішній голос, як у вас.

Вона крадькома глянула на чорного годинника. І годинник гарний і зап'ястя руки. Тоненьке, ніжне, з ледь помітною сіточкою синіх прожилок. Поспішає, збагнув я, або чекає когось. Призначила побачення, хвилюється, жде. Коханця чи побратима по партії? Зараз він з'явиться. Молодий, вродливий, відомий у місті оратор по мітингах. З теперішньої перспективної молодої хвилі борців за свободу й незалежність, яких знає в лице народ, зустрічає оплесками, проводжає вигуками: «Слава, слава!».

І справді, до нашого столу прямував чоловік років сорока, міцної статури, чорнявий, у шкіряному піджаку й сірій смугастій кепці, насунутій на чоло. Кинулися у вічі його широкі й довгі козацькі вуса, що звисали підковою до підборіддя. Аж рука засвербіла, так мені закортіло смикнути за краєчок вуса – пересвідчитись, справжні вони чи приклеєні. Хто він? На оратора й лідера партії не дуже й схожий. Швидше на керівника ансамблю народних інструментів, або на актора театру. Було щось у ньому і від розквітаючого бізнесмена. Мабуть, вгодоване кругле лице, що пашіло здоров'ям, і погляд, хапливий, жорсткий, упертий. Погляд, з яким на базарі покупець вишукує потрібну йому річ, щоб купити дешево й сердито. Прокинулась антипатія, чи може, я навмисне вишукував у рисах обличчя щось пересічне, неприємне?

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской