Читати книгу - "Небезпечний свідок"

Зуби цокотіли від холоду, череп розколювався, ломило тіло, я лежав скоцюрбившись, і не мав сили навіть поворухнутися. Лише мозок справно працював, шарпав мене у минуле, примушуючи думати, згадувати…

Де я? Що зі мною? Темно, як у могилі. Запах льоху, землі, картоплі гнилої. Лікоть уперся у щось тверде, ноги далі не розгинаються. Може, мене поховали живцем і я лежу в труні? Закопали, зараз підведу голову, а вона упреться в наглухо забите віко? Скінчиться повітря, почну задихатися, кричати, гупати, волати про допомогу, зійду з глузду від жаху, серце розірветься і тоді – кінець. Легкий, раптовий. А як серце витримає, не збожеволію, і останні хвилини будуть довгими, болісними?…

Волосся заворушилося на голові. Раптом і справді відчув біль у грудях, наче хтось раз по раз штрикав голкою в серце, і мені здалося, що бракує повітря. Невже смерть? Отак непомітно відійти, загинути по-дурному, не знаючи за що? Бовдур, нікчема! – подумки картав себе, – не міг сповістити міліцію, лишити спід! Кинувся у вихор пригод, бавлячись, як дитина, в дорослу небезпечну гру, адже здогадувався, з ким маєш справу. Ех, прикро, боляче, страшно!

Спробував простягнути ноги – дошка! Невже закопали? Як нестерпно болить голова, дзвенить, ось-ось лусне. І рука не слухається, оніміла, здерев'яніла, пальці не гнуться. Спокійно! – наказав собі, – не скигли, не панікуй, ти ще живий, ще не згас. Перевернувся якось горілиць, облизав сухі пошерхлі губи. Хотілося пити, в роті пересохло, неприємний металевий присмак. Чим вони мене напахтичили, нагодували, що дотепер не можу відійти? Здається, і руку кололи. Спочатку з газового балончика чвиркнули, потім по голові вдарили, оглушили для певності. Кинули на заднє сидіння. повезли… Могли й одразу вбити, щоб не мучився. Розрубати на частини, закопати у різних місцях, навіщо на труну витрачатись? Це ж яким звіром треба бути, щоб живого поховати! А може, не закопали?…

Обережно, побоюючись, поволі, сантиметр за сантиметром, почав зводити догори праву руку. Ще трохи, ще… Віка не було, рука зависла в повітрі! Швиденько обмацав довкола себе. Дерев'яна, змокріла, ковзка від сирості підлога, оббита дошками стіна, а це що? Металеві, гофровані сходи дотри.

Якось звівся на рівні. В голові одразу запаморочилось, блювота підступила до горла, схопився руками за поручні, аби не впасти. Сплюнув гірку смердючу слину. Занудило, поплили темні кола перед очима. Блював так, що, здавалося, кишки повискакують назовні. Що вони зі мною зробили, подумав, якої гидоти я наковтався? Постояв трохи. Стало легше, в голові проясніло. Переборюючи біль у суглобах, почав дертися догори. Зойкнув від різкого болю і мало не знепритомнів – голова вдарилася об ляду. Намацав на потилиці здоровезну ґулю. Могли й череп розсадити. Чим вони мене вгріли? Рукояткою пістолета, кастетом, свинчаткою? Спробував підняти ляду – не піддасться. Замкнена із зовні, збагнув я. Відчув легенький протяг. Потягнув ніздрями повітря – вловив запах бензину. Далекий, ледь чутний, наче вітер заносить з вулиці. Де я? Напружив слух. Тихо, ні шелест. Мабуть, мене кинули у підвал, нагорі – гараж чи прибудова до будинку. Треба пошукати залізний предмет. щоб підважити ляду, виламати завіси, вирішив я.

Спустився сходами назад. Навпомацки рушив попід стіною, обмацуючи ногою підлогу, як спілий ціпком землю попереду себе. В кутку виявив купу лахміття, шматки зотлілого одягу з неприємним запахом. Надибав на залізні двері. Теж замкнені. Замок навісний, амбарний. Біля дверей стояв великий ящик чи скриня, не розбереш, кришка була із завісами. Спробував відсунути – важкий, наче залізяками напханий. Певне, всередині інструменти, зрадів я. Лише трохи відсунув убік кришку, аби запхати руку, як з жахом відскочив убік – у ніс вдарив солодкуватий трупний сморід.

Отой тихенький внутрішній зойк, що підступно вп'явся в свідомість, мене таки збив з пантелику. Одразу думка спинилася, світ захитався, я закляк на місці, розгублено й оніміло вдивляючись у ніжний профіль її обличчя. Задихав частіше, аби вгамувати хвилювання і хутчіш вивести себе з неприємно-оторопілого стану. Розкритим ротом ковтнув повітря і раптом виразно відчув, що все довкола знову набирає звичні контури. І стіни кафе «Млинці», обклеєні синьо-жовтими дивовижними шпалерами, схожими на могутню хвилю прапорів мітингових баталій, і охайні квадратні столики, вкриті чистими білими скатертинами, і ця вродлива молода жінка, котра стояла в черзі попереду мене, тримаючи порожню тацю у правій руці.

Я впізнав її одразу. По соромливій лагідній усмішці на вишневих опуклих, сміло й гарно розтулених устах та урочисто-щасливому виразу обличчя. Ота піднесена врочистість, що аж світилася із середини, ще вчора мене здивувала і я подумав, що не часто в наш неспокійний, густо всипаний негативними емоціями час можна стріти таке осяяне радістю лице. Невже й справді це та жінка, яку вчора показували по телевізору? У мене погана зорова пам'ять, але, якщо хтось дуже сподобається, запам'ятовую надовго.

…Жінка давала інтерв'ю на майдані біля театру перед початком мітингу бородатому молодикові, котрий безсоромно пас її очима і хвацько розтулював рота, з якого кулею вилітали слова-запитання. Голова жінки була перев'язана стрічкою з написом «Я голодую», здається, якийсь театр, а їх у місті чотири, оголосив одноденний політичний страйк. Бігли маленькі літери. Встиг прочитати, що вона член партії, якої саме – не розібрав, але не комуністичної, бо поряд з жінкою хтось тримав плакат: «КПУ- КПСС – до суду!». Зате пам'ять чітко зафіксувала ім'я та прізвище чарівної мітингувальниці – Наталя Гайдук…

Невже вона, на мить засумнівався я? Припинила голодування, чи театр, в якому вона працює, організував акцію лише на один день? А сьогодні всі дружно вийшли на роботу і в обідню перерву кинулись по кафе та кав'ярнях?

Жінка розрахувалася біля каси і попрямувала у куток, де стояло кілька вільних столиків. Поклала тацю на стіл, зграбним рухом швиденько зняла з плеча чорну шкіряну сумочку, вкинула в неї гаманець з грішми і почепила на спинку крісла.

Я замовив млинці з медом, котрі власне й були причиною щоденного відвідування кафе, і нахабно рушив до її столика.

– Біля вас вільно? – стишено запитав, роззираючись, наче й справді всі столи були зайняті і мені нема, де примоститися.

– Вільно, – не підводячи голови, відказала вона.

З чого почати розмову, міркував я? Про політику говорити не хотілося – набридла добряче всім. Тут, либонь, щось нейтральне, буденне, але все ж розумне треба сказати. Однак голова була порожня, жодної доречної думки, лише тупе, настійливе бажання заговорити, познайомитись.

– Даруйте, чи не вас учора показували по телевізору? – нарешті зважився я.

– Мене, а