Читати книгу - "Борошняні немовлята"

Саджид відразу намурмосився.

— Ні, пане, не склав.

— А ти, Ріку, склав іспит з хімії?

Рік Тулліс розсміявся. А з ним — усі ті, хто минулого року вивчали з Ріком Туллісом хімію.

Пан Картрайт повернувся до Філіпа, чиї очі все ще горіли від думки про личинкову ферму.

— Філіпе, а як у тебе справи з біологією?

Філіп одразу скис.

— Я вирішив узагалі не приходити на іспит. Нащо?

Пан Картрайт зітхнув.

— Ну от, 4-В, ви вже й самі бачите загальну картину. Мої побоювання справдилися, ніхто не потрапив у цей клас просто так.

Несподівано для всіх з останньої парти вперше озвався новачок, Мартін Саймон.

— Думаю, пане, що я тут опинився помилково.

Пан Картрайт саме набирав обертів, а тому проігнорував слова хлопця.

— Ось саме тому, на превеликий жаль, ваш клас не може робити кремові вибухівки. Не в змозі покластися на ваші знання і рівень відповідальності, доктор Фелтом довірив вам лише приємні, безпечні та прості проекти. А кремові вибухівки дістануться тим, хто склав іспит з фізики наприкінці минулого триместру.

Він окинув поглядом клас: вісімнадцятеро хлопців сиділи понуро, і лиш один виявляв певне зацікавлення.

— Хоча б хтось тут склав іспит з фізики?

Новачок підняв руку. Решта немов закам’яніла. Оскільки Мартіна Саймона учні не бачили, бо той сидів за останньою партою, пан Картрайт вирішив не дозволяти одній піднятій руці псувати весь драматизм ситуації.

— А хімію? Хімію хтось склав?

Рука Мартіна Саймона знову вистрілила в повітря, але пан Картрайт її й тепер не зауважив. У класі панувала тиша.

— До побачення, мильна фабрико, — сказав пан Картрайт. — А як у нас справи з біологією? Може, комусь вона вдалася?

Рука Мартіна Саймона знову хитнулася одинокою тростиною в болоті академічних надій 4-В. Уже втретє пан Картрайт вдав, що нічого не помічає.

— Отже, — категорично констатував він, — ніяких личинок.

Учитель розвів своїми величезними забрудненими крейдою руками.

— Тільки не кажіть, що вас не попереджали, — сказав він. — Я щодня заварюю каву в учительській. І в мене є вуха. Пан Спенсер, пан Гарріс, пан Дюпаск, пані Арнотт — усі вони повторювали: «Ми не раз їх попереджали: якщо не працюватимуть, то опиняться в 4-В класі». І ось ви всі тут.

— Ми ж не винні, що безголові, — спробував заперечити Джордж Сполдер.

— Якби річ була у вашій тупості, то держава виплачувала б вам щомісячну соціальну допомогу, — різко відповів пан Картрайт.

— То чому ж ми всі тут опинилися?

Пан Картрайт узявся пояснювати по-біблійному:

— Ви жнете те, що посіяли. До речі, про розсіяність. Продовжмо те, що розпочали, і проголосуймо врешті-решт. Що вибираєте? Текстиль, харчування, домашнє господарство, розвиток дитини чи дослідження споживацького попиту?

— Я не збираюся голосувати за жодну з цих нісенітниць, — сказав Ґвин Філліпс. — Усі теми якісь дурнуваті.

Пан Картрайт промовчав, бо й сам глибоко в душі поділяв цю думку. Але потім Джордж Сполдер додав:

— Дівчачі штучки — ось що це таке!

Пан Картрайт відчув, що мусить розставити всі крапки над «і»:

— Не дуріть себе. Поки ви тут протираєте штани, дівчата по всій країні виробляють мило, вирощують личинок і підривають кремові вибухівки. Вони вчать хімію, біологію і фізику. Переможців не судять. А вони, на відміну від вас, склали свої іспити.

Несподівано для себе він відчув утому через усю цю метушню й почав швидко крокувати між рядами парт, підганяючи учнів:

— Ворушись нарешті, Робіне Фостер. Ріку, поквапся. Яка тобі взагалі різниця? Якщо вірити пані Арнотт, ти рідко з’являєшся на уроках. Дякую, Таріку. Ану подивіться всі на Таріка. Приклад, вартий наслідування! Він зробив свій вибір. Він заповнив бюлетень, можливо, не зовсім акуратно, але досить розбірливо, щоби прочитати. І ось він кидає свій бюлетень у коробку. Дякую, Таріку. Дякую тобі. І тобі дякую, Генрі. Нема потреби силою його туди запихати. Спасибі, Рассе. Спасибі. Дякую, Мартіне, я сподіваюся, ти будеш дуже задоволений ре…

Пан Картрайт замовк. Було очевидно, що новий учень його навіть не слухав. Коли тінь пана Картрайта впала на його парту, хлопець лише на хвильку витягнув вказівний палець з правого вуха, взяв свій акуратно заповнений бюлетень і кинув його в пластикову коробку. Ні на мить він не відвів погляду від своєї книжки.

Пан Картрайт був спантеличений. Він обережно витягнув пальці Мартіна Саймона з його вух і запитав:

— Що ти робиш?

Тепер так само спантеличеним був і хлопець:

— Читаю, пане.

— Читаєш? Що читаєш?

— Бодлера.[3]

Пан Картрайт аж очі вирячив від подиву.

— Бодлера?

Він обвів поглядом клас, плекаючи іскорку надії на те, що більше ніхто з учнів не чув їхнього діалогу. Аякже! Усі сиділи, нагостривши вуха.

— Французькою чи англійською? — запитав пан Картрайт, намагаючись послабити напругу жартом.

Мартін Саймон зашарівся.

Пан Картрайт перевернув книжку, що лежала на парті.

— Французькою!

— Вибачте, — автоматично сказав Мартін Саймон.

Пан Картрайт зітхнув.

— Ти теж мені вибач, хлопче, ти теж мені вибач.

Запала тиша. Потім пан Картрайт сказав:

— Ну? Чого ти чекаєш? Хапай свого рюкзака і геть звідси!

Мартін Саймон здивовано глянув угору.

— Куди, пане?

— Та будь-куди. Думаю, такий хлопчина, як ти, може сам вибирати. Ти можеш піти в клас пана Кінга або пана Гендерсона. Я впевнений, що обидва вони будуть щасливі взяти тебе до себе.

— Але чому?