Читати книгу - "Аптекарка"

з’ясував, що сталося, але він повернувся ні з чим. Зрештою вчителька сама вийшла в коридор, заглянула навіть до чоловічого туалету, сумлінно виконуючи свій обов’язок нагляду за дітьми. Нарешті хтось із нас висунув припущення, що Аксель, мабуть, побіг додому, боячись, що я звинувачу його. Оскільки він завжди знаходив причину, щоб прогуляти школу, така версія видавалася правдоподібною.

Акселя знайшли через чотири години. Як показав розтин, я з усієї сили увігнала дверну ручку йому в череп. На власне нещастя, він саме зазирав у замкову шпарину, коли всі інші відійшли від дверей. Аксель утік до підсобки, де зберігали географічні карти, напевно через страх бути покараним та приголомшення від сильного болю в голові. Причина смерті — широкий крововилив у мозок.

Поліція розпочала слідство, про яке я вже нічого не пам’ятаю. Коли на парті в мене з’явилися перші більшою чи меншою мірою анонімні записки, мої батьки перевели мене до іншої школи. На клаптиках паперу в голубу лінійку було написано «вбивця».

Тато часом дивився на мене довгим поглядом, зі сльозами й безмежною втомою в очах.

Мене забрали зі школи й перевели до гімназії для дівчат, якою завідували монахині ордену сестер-урсулинок. Тож я поводилася відповідно — чемно й виховано. Просто не привертати до себе зайвої уваги — такий був мій девіз. Щодо всього іншого, то до мене ніхто не проявляв ворожості: смерть Акселя тут не обговорювали, адже моя нова школа містилася у зовсім іншому районі. Я мала імідж дещо нуднуватої зразкової учениці, і мене це цілком влаштовувало. Змінилося все лише з настанням мого шістнадцятиріччя і зростанням у мені незрозумілого потягу до осіб протилежної статі.

Спогади про це мордують мене зараз, коли лежу тут і не можу рухатися. Це триває і вдень, і вночі.

У цій лікарні мало тиші, адже тут навіть пакет першокласного обслуговування передбачає перебування в палаті на дві особи. Я не можу читати тут щось путнє. Постійне відволікання медичним персоналом, безперервне вимірювання температури тіла, ковтання пігулок, відсутність інших чуттєвих задоволень, очікування поганої їжі, більшою чи меншою мірою мимовільне підслуховування чужих відвідувачів — усе це затягує дні в один вузький корсет. Ми рано гасимо світло. Я, немов та Шахерезада, постійно розповідаю пікантні подробиці свого життя; натомість у моєї сусідки по палаті, пані Гірте, за плечима немає жодних інтимних моментів, якими б вона могла поділитися. Від старої діви нема чого очікувати ані якогось жвавого любовного життя, ані справжнього скандалу. Вона перебуває у Гейдельберзькій лікарні, бо їй видалили матку. То просто міома, стверджує вона, безневинний згусточок, який, однак, спричиняє проблеми. Я ж думаю, що у жінки рак.

Добре, що Павел приніс мені фотоальбоми. Тепер часто їх переглядаю, адже це непогана альтернатива читанню. При нагоді демонструю окремі фотографії своїй сусідці. У свої п’ятдесят вісім років з таким голубуватим відтінком волосся вона є разючою протилежністю мені. Її відвідує лише якась іще старіша жінка, що здебільшого розповідає тільки про свого собаку та власний досвід у лікарнях. Коли біля мого ліжка сидить Павел, то пані Гірте розглядає його з неабиякою цікавістю; під час наших розмов півголосом вона вдає, ніби спить, хоч я впевнена, що вона так само підслуховує моїх відвідувачів, як і я підслуховую її.

Моя сусідка тим часом уже знає про тавро вбивці, яке закріпилося за мною ще в дванадцять років. Вона вислухала всю цю історію з неприхованим інтересом.

Можливо, я розповідаю цій незнайомці про своє життя, бо це для мене своєрідна терапія, яка, на відміну від якогось відомого дивана у психотерапевта, абсолютно безкоштовна. Хай там як, але я справді помітила, що мені кращає, коли у півсутінках нашої палати я ділюся, немов зі сповідальницею, подіями свого життя.

Я б залюбки перейшла з нею на «ти», але оскільки молодша за неї, то ініціатива в її руках. Щоб якось розпочати, я запропонувала їй називати мене просто Гелла. Вона одразу ж відкинула цю пропозицію. А чого ще можна очікувати від жінки, яка навіть до своєї так званої подруги звертається «пані Рьомер».

«Якби вам було сімнадцять, пані Морман, то я б могла собі дозволити таке звертання…»

Я злісно відрізала: «Так чи інакше, але ви могли б бути мені матір’ю».

І тут я влучила в болюче місце: за скельцями окулярів аж зблиснуло. А втім, ми добре ладнаємо. Я вважаю дивним, що ця жінка оплакує втрату матки, зносячи при цьому увесь біль стійко, мов солдат. Зрештою, вирізаний орган у її віці так само непотрібний, як, скажімо, вузли щитоподібної залози.

Іноді, поки вона в туалеті, я вивчаю її пожитки в шухляді тумбочки та в шафі: зі страхового медичного поліса можна довідатися дату її народження, сімейний стан (незаміжня) та ім’я (Роземарі), але якихось особистих листів там немає, так само як і фотографій. З її слів, прикраси та гроші вона передала до сейфа. Це дуже легковажно ― залишати в палаті без нагляду речі, які мають велику цінність. Бідною її точно не назвеш, інакше вона б не дозволила собі сплатити додаткові кошти за лікування першого класу. Так само і її парфуми, нічні сорочки та халат були дорогими і дуже ретельно підібраними.

Недавно я розповіла, як вела подвійне життя, будучи ще зовсім юною. Я не могла бачити у темряві її обличчя, але була впевнена, що воно в неї у ту мить перекошене.

Я любила чоловіків, справи яких були ще гірші, ніж у мене. Хоча вчительки та однокласниці нічого не знали про мої непристойні пригоди, але мою сім’ю вони шокували. Мабуть, саме в той час я розбила серце своєму татові. Його безневинне біляве дитя волочилося з пройдисвітами та покидьками, очі б його їх не бачили. І на превелике нещастя, усе це не минулося разом з пубертатним періодом. Так, як колись я викручувала лялькам ноги, щоб потім їх ремонтувати, так пізніше вишукувала хворі чоловічі душі, щоб їх зцілити. Відчуття того, що я достатньо сильна, аби розв’язувати проблеми інших, допомогло мені впоратися з моїми власними.

На дитячих фотографіях