Читати книгу - "Крижана принцеса"

За хвилю він відскочив до вхідних дверей настільки швидко, наскільки дозволяв його вік. В останню мить згадав, що сходи слизькі, і вхопився за перила, щоб не вдаритися головою прямо об них. Він ішов засніженою садовою стежкою й вилаявся, коли ворота знову не піддалися. Опинившись на тротуарі, розгублено зупинився. Унизу на дорозі він побачив силует, що швидко наближався, і одразу впізнав у ньому дочку Туре — Еріку. Він погукав, щоб та зупинилася.

Вона втомлена. Смертельно втомлена. Еріка Фалк вимкнула комп’ютер і зайшла на кухню, аби налити в чашку трохи кави. Вона почувалася вичавленою в прямому розумінні цього слова. Видавництво очікувало перший рукопис книжки в серпні, та вона тільки взялася за роботу. Оповідь про Сельму Лаґерлеф — її п’ята біографія про шведських жінок-письменниць — мала стати найкращою, але Еріка була цілком виснажена, і їй бракувало натхнення. Уже понад 30 днів минуло з дня загибелі її батьків, але горе було так само сильним, як і тоді, коли вона отримала цю звістку. Прибрати вдома в батьків удалося не так швидко, як вона очікувала. Усе пробуджувало спогади. Кожна скринька, яку вона збирала чимало годин, і кожна фотографія з життя, яке, здавалося, було зовсім близько, але водночас дуже-дуже далеко. Пакування зайняло рівно стільки часу, скільки могло зайняти. Квартиру в Стокгольмі було винайнято надовго наперед, і Еріка могла сидіти тут, у будинку батьків у Ф’єлльбацці, і писати. Будинок стояв на околиці Селвіка, де було спокійно та мирно.

Еріка вмостилася на веранді й дивилася на шхери[1]. Краєвид ніколи не переставав захоплювати її. Кожна пора року була новою разючою сценою, та цей день був сповнений сліпучого сонця, що кидало каскади відблисків на кригу, яка товстою кіркою покрила воду. Її батько дуже любив такі дні.

Горло перехопило, повітря в кімнаті, здавалося, стало задушливим, і дихати було важко. Вона вирішила прогулятися. Термометр показував мінус п’ятнадцять градусів, і Еріка тепло вдягнулася. Щойно вийшла за поріг, усе одно змерзла, але ця прогулянка її одразу ж зігріла.

На вулиці було тихо. Навкруги нікого. Усе, що вона чула, — це своє дихання. Контраст із літніми місяцями був величезний. Тоді громада кипіла життям. Еріка воліла триматися подалі від Ф’єлльбакки в літні місяці. Навіть знаючи, що містечко виживало завдяки туризму, вона все одно не могла позбутися відчуття, ніби щоліта туристи, немов величезна сарана, вторгалися не на свою територію. Немов багатоголовий монстр, який повільно з року в рік поглинав старе рибальське селище, скуповуючи близькі до води будиночки та дев’ять місяців на рік створюючи суспільство-примару.

Риба прогодовувала Ф’єлльбакку вже сотні років. Убога природа та постійна боротьба за виживання, коли все залежало від того, чи буде оселедець водитися, чи ні, виплекала суворе й витривале населення. «Відколи Ф’єлльбакка стала мальовничою й почала приваблювати туристів із товстими гаманцями, риба втратила значення як джерело прибутку», — подумала Еріка, спостерігаючи, як із кожним роком містечко старішає. Молодь переїжджала в інші міста, а старі мріяли про давно минулі часи. Еріка була однією з багатьох, хто вирішив переїхати.

Жінка набрала ще більшої швидкості й повернула ліворуч до пагорба, на якому височіла школа Гокебакен. Коли вона наблизилася до його вершини, то почула, як Ейлерт Берґ щось кричав, але не могла розібрати слів. Він махав руками й рухався до неї.

— Вона мертва.

Ейлерт важко дихав, і з короткими видихами свист виривався з його грудей.

— Заспокойся, Ейлерте. Що трапилося?

— Вона лежить мертва он там.

Він указав на великий світло-блакитний дерев’яний будинок далеко за вершиною пагорба й заразом розгублено подивився на неї.

Минула мить, перш ніж Еріка втямила, що він сказав. Слова застрягли в її горлі, і вона побігла відчиняти ворота, що затято опиралися, і швидко наблизилася до вхідних дверей. Ейлерт залишив їх відчиненими, і Еріка обережно переступила поріг, не знаючи, що там на неї чекає. Чомусь не наважувалася запитати.

Ейлерт обережно ступав за нею й мовчки вказував на ванну на першому поверсі. Еріка не поспішала: вона озирнулася та запитливо подивилася на Ейлерта. Він був блідий і тихим голосом проказав:

— Там, усередині.

Дуже багато часу минуло відтоді, як Еріка востаннє була в тому будинку, але колись вона добре його знала й пам’ятала, де розташована ванна. Жінка змерзла, навіть попри свій теплий одяг. Двері у ванну кімнату повільно відчинилися — і вона увійшла.

З коротких свідчень Ейлерта Еріка не знала достеменно, чого їй чекати, і нічого не остерегло її про кров. Кімната була з білої керамічної плитки, тому червона рідина у ванні та навколо неї разила ще жахливіше. Еріка подумала про те, що контраст був привабливим, але за мить до неї прийшло усвідомлення того, що у ванні лежала людина.

Попри неприродні білі та блакитні тони, яких набуло тіло, Еріка одразу ж упізнала її. Це була Александра Війкнер, дівоче прізвище — Карлґрен, дочка подружжя, у якого Еріка винаймає будинок. У дитячі роки вони були найкращими подругами, але, здавалося, що відтоді минуло все життя. Зараз жінка у ванні була їй ніби чужою.

Очі в трупа були милосердно заплющені, але губи мали яскраво-блакитний відтінок. Тонка кірка льоду заховала нижню частину тіла. Права рука слабко звисала, пальці були занурені в калюжу крові на підлозі. Лезо бритви лежало на краю ванни. Друга рука просто виднілася по лікоть, а решта була захована під край льоду. Довге світле волосся Александри лежало над ванною, наче віяло, але мало тендітний замерзлий вигляд.

Еріка стояла віддалік і дивилася на неї. Їй було зимно від холоднечі та самотності, яку відображала ця моторошна сцена. Вона повільно задкувала з кімнати.

Далі все відбувалося наче в тумані. Еріка зателефонувала зі свого мобільного черговому лікареві й разом з Ейлертом чекала на нього та швидку допомогу. Вона пережила шок, як і після звістки про смерть своїх батьків, тому, щойно повернулася додому, випила добру чарку коньяку. Імовірно, не те, що призначив би лікар, але після цього її руки перестали тремтіти.

Згадка про Александру знову змусила її повернутися подумки у своє дитинство. Відтоді, як вони були найкращими подругами, минуло двадцять п’ять років, та, попри те, що багато людей з’являлося в її житті й ішло з нього, Алекс однаково посідала особливо важливе місце в її серці. Дорослими вони завжди були чужими одна одній. Але Еріці було важко змиритися з думкою, що Алекс наклала на себе руки, що було неминучим тлумаченням того,