Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Кестер чекав мене біля воріт. Я заїхав у двір і вийшов із машини.

— Ти вже знаєш? — спитав я.

— Знаю, — відповів він. — Але Жафе хотів сказати тобі про це сам.

Я мовчки кивнув.

Кестер очікувально дивився на мене.

— Отто, я не дитина й розумію, що не все ще втрачено, — сказав я. — Проте мені все ж, мабуть, нелегко буде прикидатися сьогодні ввечері, якщо я лишуся наодинці з Пат. Завтра стане легше. Завтра я зможу тримати себе в руках. А сьогодні, може, підемо кудись усі разом?

— Ну, звичайно, Роббі. Я вже подумав про це й попередив Г отфріда.

— Коли так, то дай мені ще раз «Карла». Я спершу заїду додому й заберу Пат, а потім, десь за годину, вас.

— Добре.

Я поїхав. На Ніколаїштрасе я згадав, що забув собаку. Я повернув машину й поїхав назад, щоб забрати його.

У крамниці не світилося, проте двері були відчинені. Антон сидів у глибині приміщення на розкладачці. У руці він тримав пляшку. Від нього тхнуло, наче від горілчаного заводу.

— Обмахорив мене Густав, — сказав він.

Тер’єр вибіг мені назустріч, обнюхав і лизнув мою руку. Під скісним світлом, що падало з вулиці, його очі поблискували зеленими вогниками. Антон підвівся, поточивсь і раптом заплакав.

— Песику мій, тепер і ти підеш від мене… Усі залишають мене… Тільда померла… Мінна покинула… Скажіть мені, навіщо, власне, такому, як я, жити?

Цього ще мені бракувало! Тьмяне світло електричної лампочки, яку він тепер увімкнув, тихе шарудіння черепах і пташок по кутках, і маленький, брезклий від горілки чоловічок.

— Товстуни, ті знають… Але скажіть мені, навіщо взагалі живуть такі, як я? Навіщо ми, бідолахи, живемо, пане?

Мавпа жалібно пискнула і, мов навіжена, застрибала на своїй жердині. По стіні шугала її тінь.

— Коко, — хлипнув самотній чоловічок, що впився в темряві. — Єдиний мій, іди до мене! — Він подав мавпі пляшку. Вона схопила її.

— Ви занапастите тварину, якщо привчите її пити, — сказав я.

— Ну, то й занапащу, — пробелькотів він. — На кілька років більше на прив’язі чи менше… однаково… все однаково… пане…

Я взяв цуценя, що вже горнулося до мене теплим тілом, і пішов. Воно покірно бігло поряд зі мною до машини, струнке і спритне.

Приїхавши додому, я потихеньку пішов нагору, тримаючи цуценя на мотузці. У коридорі зупинився й поглянув на себе в дзеркало. Вираз обличчя був такий, як звичайно. Я постукав у двері Пат, відхилив їх і впустив цуценя.

Сам я лишився в коридорі і, тримаючи за мотузку, чекав, що буде далі. Але замість голосу Пат раптом почувся бас пані За-левської:

— Царице небесна!..

Полегшено зітхнувши, я заглянув до кімнати. Я боявся лише першої хвилини наодинці з Пат. Тепер мені полегшало. Пані Залевська надійно захистила мене від найгіршого. Вона велично сиділа за столом з чашкою кави, а перед нею в якомусь містичному порядку були розкладені карти. Пат сиділа поряд і слухала, що на неї чекає в майбутньому. Очі її сяяли.

— Добрий вечір, — раптом зрадівши, привітався я.

— Ось він і прийшов, — з гідністю сказала пані Залевська. — Близькою дорогою у вечірній час, а з ним чорний король…

Цуценя рвонулося, прослизнуло між моїми ногами, вбігло в кімнату й загавкало.

— Боже мій! — вигукнула Пат. — Та це ж ірландський тер’єр!

— Схиляюсь перед твоїми знаннями! — сказав я. — Кілька годин тому я ще уявлення не мав, якої воно породи.

Пат нахилилась до цуценяти, і воно сміливо кинулось до неї.

— Як же його звуть, Роббі?

— Сам не знаю. Може, Коньяк, або Віскі, або ще якось так, коли зважати на вдачу його попереднього господаря.

— Він наш?

— Так, наскільки одна жива істота може бути власністю якоїсь іншої.

їй перехопило дух від радості.

— Ми назвемо його Біллі! Коли моя мама була ще дівчиною, в неї був собака. Вона не раз розповідала мені про це. Його теж звали Біллі!

— То я добре зробив, що привів його, — сказав я.

— А він охайний? Його можна тримати в кімнаті? — запитала пані Залевська.

— У нього родовід, як у князя, — відповів я. — А князі всі охайні.

— Маленькими вони не дуже охайні. Скільки йому?

— Вісім місяців. Для собаки це те саме, що для людини шістнадцять років.

— На вигляд він неохайний, — стояла на своєму пані Залевська.

— Його треба лише помити, і все.

Пат піднялася й обняла пані Залевську за плечі. Я вражено дивився на неї.

— Мені завжди хотілося мати собаку, — сказала вона. — Ми можемо його залишити в себе, правда? Адже ви нічого не маєте проти?

Матуся Залевська, скільки я її знав, уперше збентежилась.

— Ну що ж… якщо ви так хочете, — відповіла вона. — Та й карти показали так. Сюрприз у домі від якогось короля.

— А чи показали карти, що ми сьогодні ввечері підемо гуляти? — спитав я.

Пат засміялася:

— До цього ми ще не дійшли, Роббі. Ми поки що ворожили на тебе.

Пані Залевська підвелася й зібрала карти.

— Картам можна вірити, можна й не вірити, а можна вірити навпаки, як мій Залевський. Йому завжди випада пікова дев’ятка, а це погана прикмета в рідкій стихії. Через те він гадав, що йому треба остерігатися води. А виявилося, то була горілка й пільзенське пиво.

Коли Залевська вийшла, я міцно обняв Пат.

— Яке щастя приходити додому й заставати тебе тут, — сказав я. — Для мене це щоразу несподіванка. Коли я долаю останні сходинки й відчиняю двері, у мене завжди калатає серце: я боюсь, що відчиню двері, а тебе тут не виявиться.

Пат, усміхаючись, дивилась на мене. Вона майже ніколи не відповідала, коли я казав їй таке. Та я й уявити собі не міг, що почую від неї такі слова, мені навіть було б неприємно. Я вважав, що жінка не повинна казати чоловікові про те, що кохає його. Її очі сяяли від щастя, і цим вона говорила більше, ніж можна було сказати словами.

Я довго тримав її в обіймах, відчуваючи тепло її тіла й легенький запах її волосся… Міцно тримав її, і для мене більше нічого не існувало, крім неї, — темрява відступила, Пат була зі мною, вона жила, дихала, і я був сповнений надій.

— Ми, справді, підемо кудись, Роббі? — почулося біля самого мого обличчя.

— Та ще й усі разом, — відповів я. — Кестер і Ленц теж. «Карл» уже чекає на нас біля входу.

— А Біллі?

— Біллі, звичайно, поїде з нами. А то куди ж нам дівати те, що лишиться від