Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Жафе довго дивився на мене.

— Вибачте, — сказав я. — Але я не вмію прикидатися. Це моя біда.

Він і далі дивився на мене. Нарешті спитав:

— Ви маєте ще трохи часу?

— Маю! — відповів я. — Часу в мене вистачає.

Жафе встав.

— Я зараз робитиму вечірній обхід. Мені б хотілося, щоб ви пішли зі мною. Сестра дасть вам білий халат. Тоді пацієнти подумають, що ви мій асистент.

Я не знав, що він надумав, проте взяв у сестри білий халат.

Ми йшли довгими коридорами. Крізь широкі вікна в них лилося рожеве вечірнє світло: лагідне, притьмарене, ніби якесь неприродне. Кілька вікон стояли відчинені. Знадвору долинав запах липового цвіту.

Жафе відчинив одні двері. Назустріч нам війнуло гнилим, затхлим духом. Там лежала жінка з чудовим волоссям кольору давнього золота, що мерехтіло у відблиску світла. Вона мляво підняла руку. Шляхетний високий лоб, звужений у скронях. Нижче очей обличчя до рота було затулене пов’язкою. Жафе обережно зняв її. Я побачив, що в жінки немає носа. На його місці зяяла заскорузла, чимось намащена червона рана з двома дірочками посередині. Жафе знову наклав пов’язку.

— Усе гаразд, — ласкаво мовив він і повернувся до виходу.

Він зачинив за собою двері. У коридорі я на мить зупинивсь і глянув на лагідне вечірнє світло.

— Ходімо далі, — сказав Жафе і завернув поперед мене в іншу палату.

Ми почули хрипкий, задушливий віддих хворого, що борсався в гарячці. На посинілому обличчі в нього проступили дивні яскраво-червоні плями. Рот у хворого був роззявлений, очі витріщені, а руки ненастанно совалися по ковдрі. Чоловік був непритомний. Крива температура на таблиці незмінно показувала сорок градусів. Біля ліжка сиділа сестра й читала. Коли Жафе ввійшов до палати, вона поклала книжку та встала. Жафе поглянув на таблицю й похитав головою.

— Двостороннє запалення легенів і плеврит. Уже з тиждень відчайдушно бореться зі смертю. Рецидив. Був майже одужав, але рано вийшов на роботу. Має дружину й двоє дітей. Безнадійний.

Він послухав серце і помацав пульс. Сестра, допомагаючи йому, впустила книжку. Я підняв її й побачив, що то була куховарська книжка. Руки хворого, схожі на лапи павука, невгамовно дряпали по ковдрі. Це був єдиний звук у палаті.

— Вам треба лишитись тут на ніч, — сказав Жафе сестрі.

Ми вийшли. Рожевий присмерк надворі став густіший.

Тепер він, наче хмара, заповнив коридор.

— Прокляте світло, — не витримав я.

— Чому? — запитав Жафе.

— Така краса й цей жах. Вони не пасують одне до одного.

— А проте вони існують поряд, — заперечив Жафе.

У третій палаті лежала жінка й хрипіла. Її забрали до лікарні пополудні: тяжке отруєння вероналом. Чоловік її напередодні загинув від нещасного випадку. Його привезли додому з переламаним хребтом і при повній свідомості. Він кричав, аж поки помер уночі.

— І вона виживе? — спитав я.

— Можливо.

— Навіщо?

— У мене за останні роки було п’ять таких випадків, — пояснив Жафе. — Лише одна з них удруге спробувала накласти на себе руки. Отруїлася газом. Та померла. З чотирьох інших дві знову вийшли заміж.

У четвертій палаті лежав чоловік, уже дванадцять років розбитий паралічем. Шкіра у нього була жовта, як віск, борідка чорна, ріденька, а очі незвичайно великі й спокійні.

— Як справи? — запитав Жафе.

Чоловік зробив якийсь непевний рух. Потім очима показав на вікно:

— Гляньте, яке небо! Я відчуваю, що буде дощ. — Він усміхнувся. — У дощ краще спиться.

Перед ним на ковдрі лежала шкіряна шахова дошка з повтиканими в дірочки фігурами, а поряд ціла купа газет і кілька книжок.

Ми пішли далі. Я побачив молоду жінку з нажаханими очима й синіми губами, скалічену важкими пологами… Дитину-калічку з кривими ніжками й рахітичною головою… Чоловіка без шлунка… Немічну бабусю, яка плакала, що про неї не турбуються рідні; на їхню думку, вона надто довго помирає… Сліпу, яка вірила, що знову буде бачити… Сифілітичну дитину з кривавим висипом, коло ліжка якої сидів батько… Жінку, якій вранці того дня вирізали другу грудь… Ще іншу — скручену ревматизмом… Третю — з вирізаними яєчниками… Робітника з розчавленими нирками…

Ми проходили палату за палатою, і в кожній було те саме — стогін, судомно скривлені тіла, нерухомі, майже згаслі тіні, клубок страждань, нескінченна низка страху, покірності своїй долі, болю, розпачу, горя… І щоразу, коли зачинялися двері палати, у коридорі нас знов зустрічало рожеве світло райського вечора, знов і знов після тих жахів у палатах перед очима поставала ціла хмара лагідного рожево-сірого блиску, і я не міг зрозуміти, чи то був жахливий глум, чи нелюдська втіха.

Перед дверима до операційної Жафе зупинився. Яскраве світло просякало крізь непрозорі шибки скляних дверей. Дві медсестри вкотили туди довгу коляску. На ній лежала жінка. Я зустрів її погляд. Жінка не помітила мене, вона дивилася кудись удалину. Але я здригнувся, глянувши на ті очі — стільки в них було мужності, самовладання і спокою.

Обличчя Жафе раптом здалося мені втомленим.

— Не знаю, чи добре я зробив, — сказав він, — але заспокоювати вас словами, мабуть, не було б ніякого сенсу. Ви б не повірили мені. Тепер ви самі побачили, що багато хто з цих людей тяжче хворий, ніж Пат Гольман. У багатьох із них не лишилося нічого, крім власної надії. Але більшість виживуть. Знову стануть здоровими. Оце я й хотів вам показати.

Я кивнув.

— Ви зробили добре.

— Дев’ять років тому померла моя дружина. їй було двадцять п’ять років. Вона ніколи не хворіла. Грип. — Він трохи помовчав. — Ви розумієте, чому я кажу вам про це?

Я знов кивнув.

— Нічого не можна знати наперед. Смертельно хворий може пережити здорового. У житті бувають усякі дива.

На його обличчі чітко позначилися зморшки. Підійшла сестра та щось пошепки сказала йому. Він випростався й кивнув у бік операційної палати.

— Мені треба йти туди. Не показуйте Пат, що ви стурбовані. Це найважливіше. Зможете?

— Зможу, — сказав я.

Він подав мені руку та швидко зайшов із сестрою через скляні двері до яскраво освітленої операційної.

Я повільно рушив довгими сходами вниз. Що нижче я спускався, то ставало темніше, а на першому поверсі вже горіло електричне світло. Вийшовши на вулицю, я побачив, як на обрії ще раз спалахнула рожева заграва, потім небо ніби глибоко зітхнуло й відразу посіріло.

Хвилину я сидів у машині, втупившись поглядом поперед себе. Потім