Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Коли шлунок заспокоївся, я спробував обтерти рот носовиком, але не зміг ворухнути рукою. Піднятися з дивана також не мав сили.

— Пора вертатися, — сказав я в темряву. — Кінець. Ходімо.

Вона не відповіла.

У номері вже не було нікого. Умостившись на м'якому дивані, я заплющив очі.

Сили полишали мене, витікаючи з пальців, плечей, шиї, ніг. Водночас зникав біль у ранах. Тіло невпинно втрачало вагу, свою матеріальну суть. Однак я не відчував ні неспокою, ні страху, а, не заперечуючи, віддавався на волю чогось величезного, теплого й м’якого. Передавав йому власне тіло. Усе відбувалося цілком природно. Я незчувся, як почав проходити крізь ту желеподібну стіну. Для цього довелось тільки довіритися повільній течії. «Більше я сюди не повернуся, — подумав я, проникаючи щораз далі. — Усе скінчилося. Але куди ділася Куміко? Я мав її забрати. З цією метою я вбив його. Так, саме заради цього я розбив йому битою голову, немов кавуна. Заради цього я…» Думати більше я не міг. Невдовзі мою свідомість проковтнула калюжа порожнечі.

Коли я прийшов до тями, то сидів у темряві на землі, як звичайно, притулившись спиною до стіни. Я знову опинився в колодязі.

Однак зараз дно колодязя було не таким, як завжди. З’явилось щось нове, незнайоме. Зосередившись, я спробував зрозуміти своє становище. Тут щось не так. Але що саме? Я не відчував майже нічого навколо себе — як паралізований. Мені здавалося, ніби мене помилково запхали в якусь невідому оболонку. Та минуло небагато часу, і я збагнув.

Вода! Навколо вода.

Це вже не був колишній висохлий колодязь. Я сидів по пояс у воді. Аби заспокоїтися, кілька разів глибоко вдихнув. Що ж це таке? Вода прибувала. Не холодна — скоріше трохи тепла, як у басейні з підігрівом. Раптом мені захотілося перевірити кишені: ліхтарик зі мною чи ні? А що, як я прихопив його з того світу? Чи є зв’язок між тим, що сталося там, і теперішньою реальністю? Однак руки не рухалися. І навіть пальці не ворушилися. У руках і ногах не лишилося ні крихти сил. Я ніяк не міг підвестися.

Я спокійно почав міркувати. По-перше, вода доходила мені тільки до пояса, тож не варто боятися, що втону. Правда, я зовсім ослаб і не можу ворухнутися. Бо витратив усі сили. Через певний час вони повернуться. Ножові рани начебто неглибокі, а оніміння тіла пішло на користь — принаймні, нема болю. Кров на щоці, здається, зупинилась і присохла.

Притиснувши голову до стіни, я казав собі: «Усе гаразд. Нема чого турбуватися». Мабуть, усе вже скінчилося. Тепер треба перепочити й вибратися нагору, повернутися у свій світ, залитий сонячним світлом… Та чому раптом пішла вода? Колодязь висох дуже давно. І от зараз несподівано ожив. Чи це якось не пов’язане з тим, що я зробив там? Можливо. Видно, зненацька щось відкрило кран, який перепиняв дорогу ґрунтовим водам нагору.

Згодом я звернув увагу на один зловісний факт. Спочатку я ніяк не хотів його визнавати і шукав підстав для його заперечення. Пробував переконати себе, що це — ілюзія, викликана темрявою і втомою. І все ж факт довелося визнати. Як не крути, а від нього нікуди не дінешся.

Вода прибувала.

Щойно, здавалось, вона ледве доходила до пояса, а тепер уже сягала зігнутих колін. Піднімалася повільно, але невпинно. Я знову захотів підвестися, напруживши всі свої сили. Та дарма. Зумів лише ледь-ледь нахилити голову. Підвів очі. Кришка, як завжди, наглухо затуляла колодязь. Спробував поглянути на годинник — не вдалося.

Вода просочувалася в колодязь крізь якусь щілину. І, здається, дедалі швидше й швидше. Спочатку проникала зовсім нечутно, а зараз уже била джерелом. Добралася мені до грудей. Цікаво, наскільки ще підніметься?

«Тільки от будьте обережні з водою», — казав мені Хонда-сан. Ні тоді, ні згодом я не звертав уваги на його пророцтво. Його слів я не забув (вони прозвучали настільки незвично, що їх важко було забути), але не сприймав серйозно. Зустріч з Хондою для нас з Куміко залишилася «невинним епізодом». Я часто полюбляв жартувати з Куміко: «Будь обережна з водою». І ми сміялися. Ми були молодими і пророцтв не потребували. Саме життя було немов пророцтво. Та врешті-решт Хонда мав рацію. Вода підступає, і мене спіткає лихо.

Я подумав про Мей Касахару. Уявив собі, як вона знімає з колодязя кришку. Зовсім як наяву. Настільки реально, що, здавалось, можу ввійти в цю уявну картину, стати її частиною. Тіло не ворушилося, але уява працювала. Бо що ще я міг робити?

— Гей, Заводний Птаху! — гучно відлунював у колодязі голос Мей Касахари. Я не знав, що луна звучить голосніше, коли в колодязі є вода. — Що ви там робите? Знову думаєте?

— Нічого особливого не роблю, — відповів я, піднявши голову догори. — Довго пояснювати. Ворухнутися не можу, а крім того, вода звідкись пішла. Раніше колодязь був сухий, а тепер у ньому повно води. Можу втопитися.

— Як мені вас жаль! — сказала Мей Касахара. — Ви стільки надривалися, щоб Куміко-сан урятувати, аж самі знесиліли. Можливо, ви її врятували. І разом з нею багатьох інших людей. Тільки от себе самого не зуміли. І ніхто інший вас не врятує. Ви розтратили всі свої сили, власну долю поставили на карту, щоб їх урятувати. Усе своє насіння — до останнього зернятка — на чужому полі висіяли. Так що в сумці нічого не лишилося. Яка несправедливість! Як я вам співчуваю, Заводний Птаху! Правду кажу. Але ж урешті-решт ви самі зробили такий вибір. Ви мене розумієте?

— Розумію.

Праве плече раптом тупо занило. «Виходить, усе відбувалося насправді, — подумав я. — Він таки вдарив мене справжнім ножем».

— А вам страшно вмирати? — запитала Мей Касахара.

— Звичайно, — відповів я. Я чув, як відбивається луною мій голос — мій і водночас не мій. — Умирати тут, на дні темного колодязя… Звичайно, страшно.

— Прощавайте, бідолашний Заводний Птаху! — сказала Мей Касахара. — Вибачте, але нічим не можу вам допомогти. Бо я дуже-дуже далеко.

— Прощай, Мей, — сказав я. — Ти була така чарівна у своєму бікіні.

— Прощавайте, бідолашний Заводний Птаху! — долетів до мене ледве чутний голос дівчини.

Кришка щільно закрилася. Видіння зникло, але нічого не сталося. Воно ні з чим не пов’язувалося.

— Мей Касахара! Де ти, що робиш тепер, коли так мені потрібна? — прокричав я щосили вгору.

Вода