Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Незабаром двері відімкнулися. Незнайомець поводився сторожко, зволікав. Його звуки дробилися на маленькі беззмістовні скалочки. Ручка повернулася, ледве чутно скрипнули дверні завіси. Серце в грудях калатало дедалі частіше. Я спробував якось утихомирити його, але нічого не виходило.

У кімнату хтось зайшов, і повітря злегка колихнулося. Я зосередився — усі п’ять відчуттів нагострилися, щоб упіймати чужий запах — теплого одягу, стримуваного дихання і збудження, зануреного в тишу. А що, як у нього є ніж? Цілком можливо. І я згадав яскравий сріблястий блиск у темряві. Майже не дихаючи й причаївшись, я міцно стискав биту в руках.

Зайшовши, незнайомець зачинив двері на ключ. Ставши до дверей спиною, він намагався розгледіти в кімнаті хоч щось. Мої руки, стискаючи биту, змокріли від поту. Кортіло витерти долоні об штани, якби була змога, але будь-який зайвий рух міг мати смертельні наслідки. Я згадав скульптуру птаха в саду покинутого дому Міявакі й, щоб не видати себе, злився з ним — перенісся в залитий сліпучим сонцем сад і спрямував у небо свій нерухомий сердитий погляд.

Незнайомець мав із собою ліхтарик. Він засвітив його, розрізавши вузьким променем темряву. Ліхтарик світив слабо. Видно, маленький, як і мій. Я чекав, коли незнайомець пройде мимо, але він і не думав рухатися з місця. Промінь почергово вихоплював з темряви предмети — вазу для квітів, срібну тацю на столі (що знову звабливо блиснула), диван, торшер… От він пройшов повз мій ніс, вихопив шматок підлоги за кілька сантиметрів від моїх ніг. Здавалось, очікування триватиме вічно. Страх і напруга гострим болем пронизували мою свідомість.

«Ні про що не треба думати, — вирішив я. — І не фантазувати. Бо, як написав лейтенант Мамія, „через фантазії можна життя позбутися“».

Нарешті промінь ліхтарика почав повільно просуватися вперед. Незнайомець начебто хотів пройти в задню кімнату. Я ще сильніше стиснув биту і раптом помітив, що долоні враз висохли, навіть пересохли.

Незнайомець поволі, крок за кроком, перевіряючи підлогу під ногами, наближався до мене. Ще кілька кроків — і він буде поряд. Два кроки — і я зможу покласти край цьому кошмару. Та саме в цю мить погасло світло, і пітьма поглинула все навколо. Він вимкнув ліхтарик. Я спробував змусити голову працювати швидше в темряві, однак вона не слухалася. По тілу пробіг незнайомий досі холод. Невже незнайомець мене помітив?

«Треба ворушитися, — подумав я. — Не можна стирчати на місці». Я спробував відскочити вбік, але ноги не рухалися, ніби приросли до підлоги, як у того птаха, що ніяк не міг одірватися від землі. Я нагнувся і насилу відхилив ліворуч задубіле тіло. І саме тоді щось тверде й холодне, немов град, ударило мене в праве плече й штрикнуло в кістку.

Шок наче розбудив мене, і занімілі ноги відразу ожили. Я відстрибнув ліворуч і, пригнувшись, взявся шукати в темряві незнайомця. Кровоносні судини в усьому тілі то розширювалися, то звужувалися. Кожен м’яз і кожна клітина вимагали кисню. Праве плече німіло, але болю я не відчував. Він прийде пізніше. Я застиг на місці. Не ворушився і мій супротивник. Затамувавши подих, ми стояли один навпроти одного в пітьмі, нічого не бачачи й нічого не чуючи.

Незнайомець без попередження знову пустив у хід ножа. Лезо, немов настирлива бджола, мигнуло біля самого обличчя і черконуло гострим кінчиком праву щоку — саме там, де була родимка. Рана, здається, не була глибокою. Він мене не бачив. Бо інакше давно б уже порішив. Я щосили розмахнувся битою з наміром лупонути противника з виставленим ножем, і промахнувся. Бита лише просвистіла в повітрі, але від цього приємного свисту на душі трошки полегшало. Наші сили наразі були однакові. Він різонув мене двічі, але несмертельно. Ми не бачили один одного. У нього — ніж, у мене — бита.

Гра в кота-мишку тривала. Ми обидва сторожко вдивлялися в темряву, щоб запримітити будь-який порух супротивника. По моїй щоці стікала кров, але, як не дивно, страху я більше не відчував. «Це просто ніж, — подумав я. — Він тільки поранив мене». Я вичікував. Коли він знову кинеться на мене з ножем? Я нетерпеливився. Скільки можна чекати? Я беззвучно вдихнув і так само видихнув. «Ну, наступай! — думав я. — Я тебе жду. Як хочеш штрикнути ножем — штрикай. Я тебе не боюся!»

Та от знову ніж різонув комір мого светра. Кінчик леза промайнув біля самого горла, але жодного сліду на тілі не залишив. Я сахнувся вбік, випростався і, розмахнувшись битою, вдарив навмання… і, здається, утрапив у ключицю. Правда, таким ударом кісток не поламаєш, але значного болю він таки завдає. Я відчув, як супротивник смикнувся і голосно вхопив ротом повітря. Коротко розмахнувшись, я вдарив знову — у тому ж напрямі, але трохи вище, звідки долинало його дихання.

Ударив що треба! Напевне, бита втрапила по шиї. Почувся неприємний хруст кісток. Третій удар улучив прямо в голову. Супротивник відлетів убік, дивно скрикнув і гепнувся на підлогу. Похрипів трохи й замовк. Я заплющив очі й, не роздумуючи, завдав ще одного, остаточного удару туди, звідки долітав хрип. Ударив мимоволі — просто не мав іншої ради. Не від ненависті і страху, а тому, що мав ударити. У темряві щось луснуло — наче кавун. Я стояв, усе ще тримаючи биту перед собою, і дрібно тремтів усім тілом. Зупинити це тремтіння я ніяк не міг. Відступивши крок назад, я вийняв з кишені ліхтарик.

— Не дивись! — зупинив мене чийсь гучний голос. Це вигукнула з темряви задньої кімнати Куміко. Але я не випускав ліхтарика з лівої руки — хотів знати, що це було, побачити власними очима, що лежить у темряві. Те, що я знищив. У глибині свідомості я розумів, чому Куміко не хоче цього. Мені не треба на це дивитися. Однак рука з ліхтариком сама потяглася вперед.

— Не роби цього! Прошу! — знову вигукнула вона. — Не дивись, якщо хочеш забрати мене звідси!

Я зціпив зуби й повільно випустив повітря з легенів — ніби насилу відчинив важке вікно. Тремтіння все не вгамовувалося. Навколо плив огидний запах — розбитого мозку, насилля, смерті. І все це я натворив. Я звалився на диван, що виявився поряд, борючись з нападами блювоти. Та дарма — усе, що було