Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Нарешті Густав вибрався з нетрів собачого родоводу.

— Отже, домовились, Антоне, ти одержиш за нього справжнього добермана — нащадка Герти. Такої блискучої операції ти ще не зробив за все своє життя! — Потім він звернувся до мене: — Ти його забереш зараз?

— А скільки він коштує?

— Ніскільки. Я виміняв його за того добермана, що раніше подарував тобі. О, на Густава можна покластися! Густав не підведе.

Ми домовилися, що я візьму собача пізніше, коли скінчиться моя робота на таксі.

— Ти хоч розумієш, який скарб придбав? — запитав мене Густав уже на вулиці. — Рідкісний екземпляр! Ірландський тер’єр. Неперевершений. Без жодної вади. Та ще з таким родоводом, що — Боже мій! — тобі не можна й дивитись на нього, а то ти, перш ніж звернутися до песика, будеш вклонятися йому.

— Густаве, — сказав я, — ти зробив мені велику послугу. Ходімо, вип’ємо з тобою найстарішого коньяку, який тільки знайдеться.

— Сьогодні не можу! — заявив Густав. — Сьогодні мені потрібна певна рука. Увечері я йду до своєї спілки грати в кеглі. Пообіцяй мені, що колись підеш зі мною! Там дуже високо-пристойне товариство, навіть один старший секретар поштової служби.

— Піду, — пообіцяв я. — Навіть якщо не буде старшого секретаря.

Десь близько шостої вечора я повернувся до майстерні. Кестер уже чекав на мене.

— Жафе дзвонив пополудні. Сказав, щоб ти подзвонив йому.

На мить мені перехопило подих.

— Він іще щось сказав, Отто?

— Ні, нічого такого. Лише попередив, що до п’ятої буде у себе в приймальні. А потім у лікарні святої Доротеї. Отже, тепер дзвони туди.

— Добре.

Я пішов до контори. Було тепло, навіть парко, але мене морозило, телефонна слухавка в моїй руці тремтіла.

— Що за чортівня! — вилаявся я і міцно сперся ліктем на стіл.

Минуло чимало часу, поки я додзвонився до Жафе.

— Ви тепер вільні? — спитав він.

— Так.

— То приїздіть сюди. Я ще з годину буду тут.

Я хотів спитати його, чи не сталося чого з Пат, але на наважився.

— Добре, — відповів я. — За десять хвилин я буду у вас.

Поклавши слухавку, я зразу ж подзвонив додому. До апарата підійшла служниця. Я попросив покликати Пат.

— Не знаю, чи вона вдома, — буркнула Фріда. — Зараз подивлюся.

Я почекав. Голова в мене була важка, обличчя пашіло. Чекання здавалося вічним. Нарешті почув шурхіт, а тоді й голос Пат:

— Роббі?

Я на мить заплющив очі.

— Як ти почуваєшся, Пат?

— Добре. Я досі сиділа на балконі й читала. Дуже цікава книжка.

— Справді, цікава? Добре. Я тільки хотів тобі сказати, що сьогодні прийду додому трохи пізніше. А книжку ти вже дочитала?

— Ні, саме дійшла до середини. Ще на кілька годин вистачить.

— За цей час я давно буду вдома. Ну, то йди читай далі.

Я ще трохи посидів, потім підвівся.

— Отто, — сказав я. — Можна мені взяти «Карла»?

— Звичайно. Якщо хочеш, я поїду з тобою. Тут мені однак робити нічого.

— Ні, не треба. Нічого не сталося. Я щойно дзвонив додому.

«Яке небо, — подумав я, коли «Карл» вискочив на вулицю, — яке чудове вечірнє світло над дахами! Яке навколо прекрасне життя!»

Мені довелося чекати на Жафе кілька хвилин. Сестра провела мене до невеличкої кімнати, де на столі лежали старі журнали. На підвіконні стояло кілька горщиків із виткими квітами. Звичайна картина: ті самі журнали в пожовклих обкладинках і ті самі сумні виткі квіти. Таке побачиш тільки в приймальнях лікарів і в лікарнях.

Увійшов Жафе. Він був у білому, як сніг, халаті, на якому ще лишилися пруги від праски. Та коли він підсів до мене, я побачив з внутрішнього боку правого рукава малесеньку світло-

червону криваву пляму. У своєму житті я бачив багато крові, але ця крихітна пляма раптом пригнітила мене дужче, ніж безліч закривавлених пов’язок. Мій радісний настрій як рукою зняло.

— Я обіцяв вам сказати, в якому стані тепер фрейлейн Голь-ман, — почав Жафе.

Я кивнув і перевів погляд на візерунки оксамитової скатерки. Я втупився в безкінечне плетиво шестикутників, раптом безглуздо вирішивши, що все буде гаразд, якщо не відірву очей від скатертини й не моргну, поки Жафе почне говорити далі.

— Два роки тому вона шість місяців пробула в санаторії. Вам відомо про це?

— Ні, — сказав я, і далі дивлячись на стіл.

— Після того їй стало краще. Тепер я її уважно перевірив. На зиму вона неодмінно повинна ще раз поїхати туди. їй не можна лишатися тут, у місті.

Я все ще дивився на шестикутники. Вони почали розпливатися в моїх очах, а тоді застрибали.

— Коли вона повинна їхати? — запитав я.

— Восени. Щонайпізніше в кінці жовтня.

— Отже, це не була випадкова кровотеча?

— Ні.

Я відвів очі.

— Мабуть, зайве пояснювати вам, — повів далі Жафе, — що перебіг цієї хвороби важко передбачити. Рік тому здавалося, що процес припинився, почалася інкапсуляція, і можна було припустити, що каверна закрилася. Так само й тепер, коли процес спалахнув знову, він несподівано може знов припинитися. Я кажу це не просто, щоб заспокоїти вас, ця хвороба справді така. Я був свідком найнесподіваніших видужувань.

— І несподіваних погіршень?

Він глянув на мене.

— Звичайно, бувало й таке.

Він почав пояснювати мені подробиці. Уражені були обидві легені — права менше, ліва більше. Потім він замовк і подзвонив сестрі:

— Принесіть мені папку.

Сестра принесла її. Жафе дістав з неї два великі знімки. Він вийняв їх із шелестких конвертів і підняв проти вікна.

— Так вам буде видніше. Це рентгенівські знімки.

На прозорій сірій платівці я побачив спинний хребет, лопатки, ключиці, суглобові западини та пласкі дуги ребер. Але я бачив не лише це — я бачив кістяк. Похмурий, примарний, він поставав з блідих, розпливчастих тіней знімка. Я бачив кістяк Пат. Кістяк Пат…

Жафе показував пінцетом на окремі лінії та затемнення на платівці й пояснював, що вони означають. Він не помічав, що я вже зовсім не дивлюся на них. Переді мною був просто вчений, що звик робити все ґрунтовно. Нарешті він обернувся до мене:

— Ви це зрозуміли?

— Так, — сказав я.

— А що з вами? — запитав він.

— Нічого, — відповів я. — Мені просто неприємно дивитися на це.

— Он як. — Він поправив окуляри, запхнув знімки назад у конверти й допитливо подивився на мене. — Проте не уявляйте собі бозна-чого.

— Я не уявляю. Але чого саме нас мало спіткати таке нещастя? Мільйони людей зовсім здорові! Чому тільки вона хвора?

Жафе хвилину помовчав, потім сказав:

— На це питання ніхто не може відповісти.

— Так, — гірко мовив я і раптом відчув