Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Ні, брате, — відповів Ленц. — Вони, безперечно, прилітають сюди з якої-небудь сільської садиби. Бджоли дорогу свою знають. — Він підморгнув мені: — Не так, як ми, правда ж?

Я здвигнув плечима:

— Може, й ми знаємо… Принаймні невеличкий її шмат. Наскільки дозволяють можливості. А ти хіба не знаєш?

— Не знаю. Та й не хочу знати. Якщо маєш перед собою якусь мету, то станеш міщанином.

Я поглянув на вежу собору. Шовковисто-зеленим силуетом височіла вона в синьому небі — стара, як світ, і спокійна, а навколо неї ширяли ластівки.

— Як тут тихо, — промовив я.

Ленц кивнув.

— Так, голубе, тільки тут і помічаєш, що тобі лише нестає часу, щоб стати доброю людиною, га?

— Часу та спокою, — відповів я. — Спокою теж.

Він засміявся:

— Запізно, друже! Ми вже дожилися до того, що, мабуть, не витримали б спокою. Ну, ходімо! Пірнемо в життєвий вир!

Висадивши Готфріда, я знову подався на стоянку. Дорога вела повз кладовище. Знаючи, що Пат у цей час лежить у своєму шезлонгу на балконі, я кілька разів посигналив. Проте ніхто не показався звідти, і я поїхав далі. Зате невдовзі я побачив пані Гассе, що в накидці з блискучої тафти пройшла вулицею і зникла за рогом. Я поїхав слідом за нею, щоб спитати, чи не підвезти її кудись. Та коли я досяг перехрестя, то побачив, що вона сіла в машину, яка чекала її за рогом. Машина відразу рушила. То був трохи вже деренчливий «мерседес» випуску 1923 року. За кермом сидів чоловік з плескатим носом у строкатому картатому костюмі.

Я довго дивився услід машині. От що виходить, коли жінка весь час сидить удома сама. Думаючи про це, я поїхав на стоянку та став у хвості інших таксі.

Сонце нагрівало кузов машини. Черга посувалася дуже повільно. Мені дрімалося, і я спробував заснути. Проте ніяк не міг забути пані Гассе. Життя подружжя Гассе було зовсім не схоже на наше, але зрештою Пат також лишалася на цілий день сама.

Я вийшов на тротуар і пішов наперед, до машини Густава.

— На, випий, — запросив він мене, подаючи термос. — Чудовий холодний напій! Власного винаходу! Кава з льодом. Навіть у таку спеку зберігається холод на кілька годин. Знай, що Густав — людина практична!

Я взяв у нього ковпачок із кавою і випив.

— Якщо ти такий практичний, — сказав я, — то навчи мене, яку розвагу можна знайти жінці, коли вона цілими днями сидить сама.

— Дуже просто, хлопче, — Густав глянув на мене, свідомий своєї переваги. — Придбай їй дитину або собаку! Загадай мені щось складніше!

— Собаку? — вражено перепитав я. — Авжеж, собаку! Як я не додумався! Ти маєш рацію! З собакою ніколи не будеш почуватися самотнім.

Я почастував його сигаретою.

— Послухай, а ти часом не знаєш, де дістати собаку? У наш час якесь цуценя, мабуть, можна дешево купити.

Густав докірливо похитав головою:

— Ти, я бачу, Роберте, і справді не знаєш, яка я для тебе знахідка! Адже мій майбутній тесть — другий секретар спілки власників доберманів! Звичайно, ми дістанемо тобі цуценя першокласної породи, навіть безкоштовно. У нас там є один приплід — чотири песики та дві сучки, їхня бабуся-медалістка Терта Тогенбурзька.

Густавові пощастило. Батько його нареченої не лише розводив породистих собак, а й був власником ресторану «Нова келія», а його наречена, крім того, мала свою плісирувальну майстерню. Через те Густав не знав горя. У тестя він безкоштовно їв і пив, а наречена прала й прасувала йому сорочки. Він зволікав з весіллям, бо, одружившись, мав би взяти на себе всі турботи.

Я пояснив Густаву, що доберман мене не влаштовує. Це надто великий собака та ще й примхливої натури. Густав трохи подумав, тоді сказав:

— Ходи зі мною, поміркуємо, порадимось. У мене є дещо на прикметі. Ти тільки не втручайся, коли я говоритиму.

— Г аразд.

Він повів мене до маленької крамнички. На вітрині стояли акваріуми з водоростями. У ящику сиділо кілька сумних морських свинок. По боках висіли клітки, в яких невгамовно стрибали чижі, снігурі й канарки.

Назустріч нам вийшов маленький, клишоногий чоловічок у коричневому пуловері. Водяві очі, блякла шкіра, а ніс ніби горів <— видно, що був п’яничка.

— Скажи, Антоне, які успіхи в Асти? — запитав Густав.

— Другий приз і почесний приз у Кельні, — відповів Антон.

— Падлюки! — обурився Густав. — А чому не перший?

— Перший вони віддали Удо Бланкенфельзові, — буркнув Антон.

— Це ж просто свинство! Шахраї!

У глибині крамнички щось дзявкало та скавуліли цуценята. Густав пішов туди й приніс, тримаючи за шкірки, двох маленьких тер’єрів: у лівій руці — білого з чорними плямами, а в правій — рудого. Рука з рудим цуценям непомітно хитнулась. Я поглянув на нього: те, що треба.

Це було на диво гарне цуценя, ніби іграшка. Лапки рівні, тулуб квадратний, голова чотирикутна, очі зухвалі й розумні. Густав пустив обох на підлогу.

— Смішне байстря, — сказав він, показуючи на рудого. — І звідки ти його взяв?

Антон начебто купив його в однієї дами, що виїхала до Південної Америки. Густав глузливо засміявся. Ображений Антон показав його родовід, що доходив аж до Ноєвого ковчега. Густав зневажливо махнув рукою і почав роздивлятися білого з чорними плямами. Антон заправив за рудого сто марок. Густав давав йому п ять. Йому не подобався прадід того собачати. Він гудив його хвіст. Та й вуха у нього були не породисті. От у біло-чорного все бездоганне.

Я стояв у кутку та слухав. Раптом мене хтось схопив за капелюх. Я здивовано оглянувся. У кутку на жердині, згорбившись, сиділа мавпочка з сумним обличчям. Хутро її було сіро-жовте, очі чорні, круглі, а губи стулені, як у старої жінки. Животик у неї був оперезаний шкіряним паском, до якого припинався ланцюжок. Ручки в мавпи були маленькі, чорні й такі схожі на людські, що мені аж моторошно стало.

Я спокійно, не рухаючись стояв на місці. Мавпочка поволі посувалася по жердині в мій бік. Вона, не змигнувши оком, дивилася на мене не те щоб недовірливо, а якимось незвичайним стриманим поглядом. Нарешті вона обережно простягла руку. Я подав їй палець. Мавпа спершу відсахнулася, потім обхопила мого пальця. Дивно було відчувати її холодну дитячу ручку своєю рукою. Здавалося, що з того скорченого тільця хоче вийти запроторена туди нещасна, безсловесна людина. Несила було довго дивитися в ті очі,