Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Він удав, ніби йде до каси. Швейцар, покашлюючи, наблизився до машини й подав мені одну марку п’ятдесят пфенігів. Я й далі тримав простягнену руку.

— Чухрай звідси, — прихрипів він.

— Давай решту, собаче падло! — гримнув я на нього.

На мить він скам’янів. Потім тихо, облизуючи губи, сказав:

— Голубе, ти ще не один місяць жалітимеш, що бовкнув ці слова!

І він замахнувся кулаком.

Від такого удару я знепритомнів би. Тая був готовий до цього: миттю відхилившись, я пригнувся, і його кулак з усієї сили влучив у гостру сталеву лапу заводної ручки, яку я тримав сховану в лівій руці. Швейцар завив і відскочив назад, тріпаючи рукою. Він сичав від болю, як парова машина, і тепер на нього легко було напасти. Я прожогом вискочив із машини.

— Упізнаєш? — просичав я і стусонув його в живіт.

Швейцар беркицьнувся додолу.

— Раз, — почав рахувати Густав, що повертався від каси, — два… три…

Коли Густав дійшов до п’яти, швейцар незграбно підвівся. Як і першого разу, я добре бачив перед собою його обличчя — здорове, широке, тупе, підле обличчя здорового, сильного му-гиря. Така свиня ніколи не захворіє на легені. І раптом мій мозок і очі заслав червоний туман, я накинувся на швейцара й почав бити його, бити до нестями, щоб вилити все, що накипіло в мене за останні дні й тижні. Я гамселив те здорове, широке обличчя, що глухо ревло піді мною, гамселив, аж поки мене відірвали від нього.

— Годі, а то вб’єш його! — гукнув Густав.

Я озирнувся навколо. Швейцар, залитий кров’ю, прихилився до стіни. Потім скорчився, упав і повільно, схожий у своїй лівреї на велетенську блискучу комаху, рачки поліз до входу в танцзал.

— Більше він не даватиме волі кулакам, — сказав Густав. — А тепер ушиваймося, поки ніхто нас не побачив. Бо це вже називається тяжким тілесним пошкодженням.

Ми кинули на бруківку гроші, сіли в машину й поїхали.

— У мене знов тече кров? — спитав я. — Чи це швейцарова?

— Капає з носа, — сказав Густав. — Він раз добре приклав до нього свою ліву лапу.

— А я й не помітив.

Густав засміявся.

— А знаєш, — сказав я, — мені тепер полегшало.

XVIII

Наше таксі стояло перед баром. Я зайшов туди, щоб змінити Аенца й узяти в нього ключ та документи. Готфрід вийшов зі мною на вулицю.

— Чимало заробив? — запитав я.

— Не дуже. Чи то надто багато таксі, чи надто мало людей, що їздять на таксі. А в тебе які успіхи?

— Погані. Простояв цілу ніч і не заробив навіть двадцяти марок.

— Тяжкі часи! — Готфрід підняв брови. — Ну, то ти, мабуть, сьогодні не дуже поспішаєш, га?

— Ні, а хіба що?

— Може, підвезеш трохи.

— Добре.

Ми сіли в машину.

— А куди ти хочеш? — запитав я.

— До собору.

— Що? — перепитав я. — Може, я не дочув? Ти справді хочеш до собору?

— Ні, синку, ти добре почув. Так, до собору!

Я вирячився на нього.

— Не дивуйся, а їдь! — сказав Готфрід.

— Ну, гаразд.

Ми рушили.

Собор був у старій частині міста, на широкій площі, оточеній будинками духівництва. Я зупинив машину перед головним входом.

— Далі, — сказав Готфрід. — Об’їдь навколо.

Він звелів мені зупинитися перед невеличкою хвірточкою аж на другому боці та вийшов із машини.

— Хай тобі щастить, — сказав я йому. — Ти ж, мабуть, ідеш сповідатися?

— Ходи зі мною, — відповів він.

Я засміявся:

— Сьогодні не піду. Я вже молився вранці. З мене цього вистачає на цілий день.

— Не базікай дурниць, хлопче! Ходи зі мною. З великодушності я дещо тобі покажу.

Зацікавлений, я пішов за ним. Ми зайшли у хвірточку й опинилися в критій галереї, що великим чотирикутником оточувала садок. Вона складалася з довгих рядів арок, які з внутрішньої сторони спиралися на сірі гранітні колони. Посередині садка височів великий, звітрілий хрест із розп’ятим Ісусом Христом, а побіч нього — кам’яні барельєфи із зображенням хресного шляху. Перед барельєфом стояла лава для молільників. Садок був занедбаний і весь у цвіту.

Готфрід показав на кілька величезних кущів білих і червоних троянд:

— Ось на що ти мав подивитися! Впізнаєш?

Я вражено зупинився.

— Звичайно, впізнаю, — відповів я. — Он де ти рвеш квіти, церковний грабіжнику!

Тиждень тому Пат переселилася до пані Залевської, і того ж вечора Ленц прислав Юпа з оберемком троянд. їх було так багато, що Юпові довелося двічі виходити на вулицю й щоразу нести цілий оберемок. А я сушив собі голову над тим, звідки Готфрід міг їх добути, адже мені було відомо, що він принципово не купував квітів. У міських скверах таких троянд я теж ніколи не бачив.

— Оце-то знахідка! — схвально мовив я. — І треба ж було додуматися до такого!

Готфрід усміхнувся.

— Цей садок — справжнє золоте дно! — Він урочисто поклав руку мені на плече. — Беру тебе в пай. Гадаю, що саме тепер тобі це потрібно, як ніколи!

— Чому саме тепер? — не зрозумів я.

— Бо в міських парках якраз голо, наче восени. А вони ж досі були для тебе єдиним пасовиськом, хіба не правда?

Я кивнув.

— Крім того, — вів далі Готфрід, — у тебе тепер настає така пора, коли виявляється різниця між буржуа та справжнім джентльменом. Що довше буржуа знайомий із жінкою, то він неуважніший до неї. А джентльмен що далі, то уважніший. — Він обвів рукою довкола. — 3 цими запасами ти можеш стати джентльменом високого класу.

Я засміявся:

— Усе це дуже добре, Готфріде. Але що буде, як мене спіймають на гарячому? Звідси втекти нелегко, а побожні люди можуть сприйняти це як споганення святих місць.

— Любий мій хлопче, — відповів Ленц, — ти бачиш тут когось? Після війни люди почали ходити на політичні збори, а не до церкви.

Це була правда.

— А як на це подивляться пастори? — спитав я.

— Пастори до квітів байдужі. А то б вони краще доглядали садок. Ну, а Господь Бог буде тільки радий, що ти цими квітами потішиш когось. Він зовсім не такий, як його малюють.

— Це правда! — Я оглянув велетенські старі кущі. — Вони мене, Готфріде, забезпечать на кілька тижнів.

— Надовше. Тобі пощастило. Троянди цього сорту дуже довго цвітуть. їх тобі вистачить щонайменше до вересня. А тоді тут для тебе почнуть цвісти айстри та хризантеми. Ходімо, я тобі покажу їх.

Ми пройшли садом. Троянди наповнювали його п’янкими пахощами. Над квітами дзижчали цілі рої бджіл.

— Ти глянь, — сказав