Читати книгу - "Трилогія смерті"

Фріц заплющив одне око, аби поцілити у мене полум’ям з іншого, пропекти зневагою через товщу скла.

— Ти дослухаєшся до вказівок оскароносного режисера?

— Що?

— Падай швидко. Коли гримнешся вперше, не вгавай. Що б там не було на дні, воно не схопить тебе, навіть якщо надумаєш бігти! Коли побачиш її, скажи, аби спробувала наздогнати. Второпав?

— Второпав!

— А тоді здохни, як псина. Чи… — додав він, кривлячи міну, — живи, як горбань, котрий пройшов через пекло.

— Побачимося біля океану?

— Я не подамся туди!

— Ще й як підеш!

Він звернув убік до підвальних дверей, де був Генрі.

— Невже хочеш податися вслід за цим недоумком? — процідив крізь зуби він.

— Ні.

— Налякався пітьми?

— Я і є темінню! — відповів Генрі.

Вони пішли.

Лаячись німецькою, я заходився злазити вниз, оповитий імлою, туманом та нічним дощем.

Розділ сороковий

Я й не спам’ятався, як зовсім несподівано опинився у Мехіко, тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Затим у Римі тисяча дев’ятсот п’ятдесятого.

Катакомби.

Річ у тім, що темрява, яку ми вимальовуємо у своїй уяві, зазвичай має однаковий вигляд: вона вщерть кишить муміями, вишпурнутими з їхніх домовин, бо не спроможні були оплатити свої похорони.

Чи вигулькують сонмищем тисяч кісток, черепів, збиваєш їх — і вони розбігаються врізнобіч від центру поля.

Темінь.

І я потрапляю в пастку поміж двох шляхів, що вели до вічних сутінків у Мехіко і до вічності під Ватиканом.

Темінь.

Я повів оком на драбину, котра вела до надійної місцини, де був незрячий Генрі та розлючений Фріц.

Але їхні силуети давно розчинились у світлі чудернацького фасаду Граумана.

Я вловлював хлюпіт хвиль, що нагадував стукіт серця, він долунював через десять миль, зароджуючись унизу за течією, з боку Венеції. Он там, чорт забирай, панує безпека. Одначе двадцять тисяч ярдів потьмянілого бетонного покриву розділяло мене зі солонуватим нічним вітром. Я пожадливо заковтнув повітря, адже…

Із пітьми виринув блідолиций чоловік, важко перебираючи ногами.

Не скажу, що ноги його геть не слухалися, втім, було щось незвичне у всій постаті, колінах, ліктях, у тому, як ворушилася голова, двиготіли руки, наче крильця підбитої птахи. Від його позирку я заціпенів на місці.

— Я знаю тебе! — закричав він.

Я випустив з руки ліхтарик.

Він підібрав його й окликнув:

— Що ти робиш отут внизу? — голос блідолицого рикошетом відбивався від бетонних стін. — Хіба тебе не було?.. — він назвав мене на ім’я. — Авжеж! Ісусе, та ти ж ховаєшся? Зійшов униз, аби залишитися тут? Ласкаво просимо, чи що сказати в такому разі?! — бліда тінь його руки замахала ліхтариком. — Яка місцина, так? Я тут достолиха років. Зійшов сюди просто роззирнутись. Але назад так і не повернувся. Друзів — як піску морського. Хочеш познайомитися з ними?

Я заперечливо похитав головою. Він пирхнув.

— Чорт забирай! Чому б тобі не мало кортіти познайомитися з тими заблукалими під землею дурундасами?

— Звідки ти довідався, як мене зовуть? — запитав я. — Ми ходили разом до школи?

— Ти не пригадуєш? Тиць, моя радість!

— Гарольде? — я натужив одну зі своїх звивин. — Россе?

Звідкись доносилося скрапування води з-під крана.

Я перелічив ще кілька імен. Сльози підійшли до очей. Ральф, Семмі, Арнольд, шкільні друзяки. Гарі, Філіп пішли воювати, заради Бога.

— То хто ж ти? І коли ми познайомилися?

— Ніхто ніколи нікого не впізнає, — він позадкував.

— Ти був моїм найкращим приятелем?

— Я завжди вірив, що ти сягнеш чимало. Як і знав те, що не зумію нічого особливо добитися, — сказав дещо віддалено він.

— Війна.

— Я згинув напередодні війни. Помер і після неї. Я ніколи не народжувався, бач, як вийшло? — сказав, ще більше віддаляючись, він.

— Едді! Еде. Едварде. Едуардо, це ж ти! — моє серце хутко застукотіло, а голос пожвавився.

— Коли ти востаннє зв’язувався зі мною? А на мій похорон знайшов час? Ти бодай знав про нього?

— І краєм вуха не чув, — зізнався я, повагом наближаючись до нього.

— Приходь удруге. Не варто стукати. Я звідси ні на крок. Постривай! Ти когось шукаєш? — повів гучніше він. — Який у неї вигляд? Ти почув, що я запитав? Яка вона? Я маю слушність? Так, ні?

— Так! — випалив я.

— Вона пішли в тому керунку, — на тих словах він змахнув ліхтариком.

— Коли?

— Недавно. Що вона тут забула у Дантівському пеклі?

— Можеш її описати? — я розійшовся.

— «Шанель» номер п’ять!

— Що?

— «Шанель»! Це змушує пацюків шмигати туди-сюди. Їй поталанить, якщо добреде до побережжя.

— Тримайся чимдалі від Майл-Біч! — крикнув я.

— Що?

— Якнайдалі тримайся, — попередив я. — Вона десь неподалік. «Шанель» номер п’ять!

Я вирвав ліхтарик з його руки і знову спрямував світло на примарне обличчя.

— Де?

— Ти про що? — гучно засміявся він.

— Господи, я не знаю, де вона.

— На цім шляху, он на цім.

Його регіт розійшовся врізнобіч.

— Зачекай! Мені нічого не видно!

— Тобі й не треба. «Шанель»!

Знову розкотився сміх.

Я крутонув ліхтариком.

Тепер під час його буботіння вчув щось на кшталт сезонних змін погоди, віддалених звуків проливню. Сухе очищення, подумав я, але далеко не сухий, а стрімкий потік хлинув, затопивши місце по щиколотки, потім він сягне по коліна, а затим заповнить доверху весь шлях до самісінького моря!

Я провів пучком світла догори, тоді навколо і назад. Нічогісінько. Звук підсилювався. Наростав шепіт; так, річ була не в змінах пір року, за яких суха погода переходила у вогку, а в шамотінні людей, бо тоді не дощ вибивав по канальній долівці, то босі ноги чалапали по бетону, і все змішувалося воєдино: звуки непримітного відкриття, свідчень та цікавості.

Люди, подумав я, Боже мій, більше тіней, схожих на цю, більше голосів, цілісінький проклятий клан, тіні й тіні тіней, що скидаються на тих безмовних примар, які мелькали на стелі у Реттіґан, привиди плинули догори, розтікалися там повсюдно і випаровувалися, наче дощ.

Але що, коли кінокартинних примар видуло, наче вітром змело, з її проектора, з блідих екранів нагорі в театрі Граумана, і тепер фантоми закуталися в павутину, занурились у світло, в них прорізався голос; Боже милосердний, а що, коли так і є?

Нісенітниця! Так? Я вимкнув світло, адже оглашенний із водяних каналів досі бурмотів щось під ніс і скиглив попліч. Я відчував його гаряче дихання, що зачіпало мої щоки, тож відсахнувся назад, жахаючись ненароком освітити його обличчя, боявся прошити світлом канал удруге, тим самим паралізувавши приплив примарних голосів, які звучали дедалі гучніше і ближче.

Темінь пливла, незримий натовп гуртувався, а цей одурілий