Читати книгу - "Трилогія смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Генрі, як ти здогадався?
— Я знав, — Генрі перевів незримі очі на яму. — Я тільки-но навідувався до дзеркал. Тростина мені не потрібна, а ліхтарик — поготів. Просто витягнув руки й діткнувся скла. Он як збагнув, що фото нагорі попелом узялося. Промацав футів зі сорок скла. Голо-голісінько. Усе зметено, наче водою забрало. Тож… — він знову потупив погляд на невидимі сидіння, що випиналися вгору. — Нагорі. Усе вичищено. Чи не так?
— Еге ж, — зітхнув я трохи знічено.
— Дайте-но дещо покажу вам. — Генрі повернувся вбік до оркестрової ями.
— Постривай. У мене є ліхтарик.
— Коли ти нарешті зарубаєш на носі?.. — Генрі спахнув і єдиним безшелесним рухом зробив крок униз, у яму. Я пішов назирцем. Фріц поглипував на нашу метушню.
— Що ж, — не витримав я, — чого чекаєш?
Фріц заворушився.
Розділ тридцять дев'ятий
— Так… — Генрі встромив свого носа у довженну шерегу дзеркал. — То про що я белькотів?
Я рушив уздовж скляного проходу, дотикаючись до нього світловим струменем, а лише потім — пальцями.
— І що? — пирхнув Фріц.
— Отут були імена, але зараз і сліду не залишилося, точно так само, як із фотографіями: були та й загули.
— А я казав, — завівся Генрі.
— Як так склалося, що незрячим ніколи рот не стуляється? — видав Фріц.
— Варто чимось заповнити час. Може, я відтворю імена?
Я почав перелічувати імена, що закарбувались у пам’яті.
— Профукав Кармен Карлотту, — зауважив Генрі.
— Ох, аякже. Карлотта.
Фріц підвів погляд.
— І той, до чиїх рук пристали знімки згори…
— Видраяв усі дзеркала тут.
— Що ж, видається, ніби усіх цих леді ніколи й не існувало, — виснував Генрі.
Він нахилився вперед та, наче контрольний раз, незримо провів кінчиками пальців по склу, рухаючись вервечкою дзеркал то тут, то там, і щодалі, тим нижче.
— О, так. Порожньо. Прокляття. Ці імена зашкарубли. Знадобиться багацько часу, аби геть усе відшкребти дочиста. Хто тут у нас?
— Генрієта, Мейбл, Глорія, Лідія, Еліс…
— Невже усі вони спускалися сюди, аби замести сліди?
— Ніби й так, ніби й ні. Ми уже мали про це балачку, Генрі. Мовляв, усі ці жінки приходили та йшли, народжувались і помирали, виводили свої імена, мов на плиті надгробній.
— І?
— Й усі імена аж ніяк не були написані водночас. Одначе, починаючи з двадцятих, оці жінки, леді, називай їх, як хочеш, сходилися сюди на поховальну церемонію — свої похорони. Коли вони дивились у перше дзеркало, то бачили там одне обличчя, коли підходили до іншого — обличчя змінювалося.
— То ти вже додумуєш.
— Що ж, Генрі, ми тут маємо справу із грандіозним парадом, у якому зійшлися похоронні процесії, повторне народження та поховання — зроблено те все однією й тією ж парою рук і однією лопатою.
— Але ж закарлюки, — Генрі заглибився у порожняву, — різняться поміж собою.
— Люди змінюються. Їй не вдавалося гнути одну і ту ж лінію чи жити однаково. Тому-то вона й стояла прямісінько перед свічадною гладінню, щоразу витираючи помаду, щоб намалювати губи по-іншому, змивала брови і проводила на їхньому місці нові лінії (значно кращі), збільшувала очі, підіймала волосяні контури й натягувала капелюх таким чином, що він скидався на абажур, а, бувало, знімала його, жбурляла геть чи взагалі зривала зі себе сукню і стояла нагою, наче скам’янівши.
— Нагою, — Генрі всміхнувся. — Тепер ти копнув глибше.
— Цить, — процідив я.
— Це ж робота, — вів далі Генрі, — мазюкати по цих дзеркалах, стежачи за тим, як ти перетворюєшся.
— Авжеж, не щоночі таке відбувалося. Раз на рік, а може, й на два, вона, вочевидь, об’являлася з витонченішими вустами, стрункішими формами, аби припасти собі ж до душі й тоді чкурнути геть, аби знову зазнати перевтілень, стати новою людиною всього-навсього за півроку чи лише за одне літо. Як так, Генрі?
Генрі заворушив губами, прошепотівши:
— Констанс. Ясна річ, — пробурмотів він, — двічі вона ніколи не пахла однаково.
На тих словах Генрі почав притулятися до дзеркал, обнюхуючи їх, пересуваючись далі, поки не дістався до відчиненого люка.
— Я неподалік, чи не так?
— Залишилося зробити ще один крок, Генрі.
Ми глипнули вниз на круглий проріз у бетоні. Звідтіля було чути посвисти вітру, що задував із Сан-Фернандо,[212] Глендейла[213] і хтозна-звідки ще, може, з Фар-Рокевею?[214].. Дрібні краплі дощу скочувалися водостоком, заледве назбируючись, так, що наші щиколотки не встигали від того промерзнути.
— Глухий кут, — заявив Генрі. — Нічого вгорі, нічого знизу. Ключі до розкриття чиєїсь постаті щезли. Але в якому керунку?
Ніби у відповідь нам із темного отвору в студеній долівці долинув несамовитий крик. Ми аж підплигнули від того.
— Ісусе! — скрикнув Фріц.
— Христе! — заволав слідом я.
— Господи! — додав Генрі. — То не може бути Моллі, Доллі, Голлі, правда ж?
Я, наче на вервиці, мовчки повторив одне й те ж.
Фріц прочитав по губах і зайшовся лайкою.
Крик пролунав знову, тепер віддаленіше, ніби відпливав униз течією. Сльози спорснули з моїх очей. Я підстрибнув до отвору, хитаючись над ним. Фріц схопив мене за лікоть.
— Ти чув? — залементував я.
— Нічого не чув! — відповів Фріц.
— А як же те горлання?
— Не що інше, як схлюпування води! — пояснив Фріц.
— Фріце!
— Гадаєш, я брехун?
— Фріце!
— Судячи з того, як ти вимовив «Фріце!», я блефую. Але я не кривлю душею. Ти ж насправді не хочеш, чорт забирай, туди податися! Щоб на тобі сорочка тряслася!
— Відпусти мене!
— Якби твоя дружина була тут, то попхала б туди, dummkopf!
Я потупив погляд у відчинений люк. Здалеку почувся інший крик. Фріц вилаявся.
— Ти спускаєшся зі мною, — скомандував я.
— Ні, й ще раз ні.
— Колінця трусяться?
— Щоб я злякався? — Фріц висмикнув монокль зі свого ока. Так, ніби витягнув затичку, що стримувала кров. Його засмага враз перемінилася пополотнінням. Очі зволожилися. — Злякався? Гадаєш, Фріца Вонга могла настрахати клята темна підземна печера?
— Вибач! — мовив я.
— Не проси пробачення у найзнаковішого режисера «УФА» за всю історію кінематографа.
Він запхнув свій вогнистий монокль назад у виїмку.
— Чим же тепер зайнятися? — протягнув Фріц. — Знайти телефон і зв’язатися з Крамлі, аби той витягнув тебе з цієї незримої діри? Поганський гімняре, смерті жадаєш?
— Я не гімняр.
— Ні? Чому ж тоді я бачив, як ти вовтузився біля тієї клятої діри, знайшовся тут олімпійський бевзень у стрибках з трампліна півфута заввишки? Ну ж бо, скрути собі в’язи, занурся у ті відходи!
— Скажи Крамлі, щоби мчав до водостічних жолобів і зустрів мене напівдорозі до моря. Якщо побачить Констанс, хай її хапає. Якщо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трилогія смерті», після закриття браузера.