Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Я мимоволі зціпив зуби. Щоб оце таке почути від неї!

— Правда, Пат. Правда, — отямившись, сказав я, хоч насправді не був згодний із нею.

Ми ще хвилинку постояли біля вікна.

— Ми перевеземо сюди всі твої речі, — сказав я. — Ти ні в чому не повинна відчувати нестачі. Навіть чайний столик на коліщатах роздобудемо. А Фріда вже якось навчиться користуватися ним.

— У нас же є такий столик, любий. Він мій.

— Тим краще. То я завтра ж почну вчити Фріду.

Пат прихилила голову до мого плеча. Я зрозумів, що вона стомилася.

— Може, тепер відвезти тебе додому? — спитав я.

— Зараз. Тільки я ще хвилинку полежу.

Вона тихо, мовчки лежала в ліжку, ніби спала. Але очі її були розплющені й час від часу в них спалахував відблиск світляних реклам, що, ніби північне сяйво, нечутно ковзав по стінах і по стелі. Надворі все стихло. Час від часу чути було, як у сусідній кімнаті Гассе товкся серед решток своїх надій, свого родинного життя, а може, навіть і взагалі життя.

— Може б, ти лишилася тут? — запропонував я.

Вона підвелася.

— Тільки не сьогодні, любий…

— Для мене було б набагато краще, якби ти лишилась…

— Завтра…

Вона встала й мовчки пройшлась темною кімнатою. Я пригадав той день, коли вона вперше лишилася в мене і в сірій ранковій імлі так само безмовно пройшла в другий кінець кімнати, щоб одягтися. Дивно, але в цьому було щось зворушливо природне і майже приголомшливе, ніби відгук прадавніх, забутих часів, мовчазний послух законові, якого вже ніхто не знав.

Вона повернулася з темряви до мене й обхопила руками мою голову.

— Мені в тебе було гарно, любий. Дуже гарно. Як добре, що ти є на світі.

Я нічого не відповів. Мені не було чого відповісти їй.

Провівши її додому, я повернувся в бар. Кестер ще був там.

— Сідай, — запропонував він. — Ну, як справи?

— Не вельми, Отто.

— Вип'єш чогось?

— Якщо я почну пити, то вип'ю багато. А цього мені не хочеться. Обійдусь без чарки. Але я міг би знайти собі якусь іншу розвагу. Готфрід возить пасажирів?

— Ні.

— Добре. То я поїжджу кілька годин.

— Я піду з тобою, — сказав Кестер.

Я вивів машину з майстерні, попрощався з Отто й поїхав на стоянку.

Поперед мене було дві машини. Потім ще під’їхали Густав і Томмі-артист. Невдовзі обидві передні машини поїхали, а скоро й до мене підійшов пасажир. Молода дівчина, що хотіла їхати до «Вінети», модного танцювального залу-ресторану з настільними телефонами, пневматичною поштою та іншими забавками для провінціалів. Він містився трохи осторонь від інших ресторанів, на темній вулиці.

Ми зупинилися перед входом. Дівчина покопирсалася в своїй сумочці й подала мені купюру п’ятдесят марок. Я здвигнув плечима:

— На жаль, у мене немає здачі.

Підійшов швейцар.

— А скільки я вам винна? — спитала дівчина.

— Одну марку й сімдесят пфенігів.

Вона звернулася до швейцара:

— Ви не зможете заплатити за мене? Ходімте, я віддам вам біля каси.

Швейцар відчинив двері й пішов із нею до каси. Потім повернувся назад.

— На…

Я підрахував.

— Тут усього півтори марки…

— Не патякай. Чи ти ще зовсім жовторотий? Двадцять пфенігів належить швейцарові за те, що вернувся. Чухрай звідси!

Були ресторани, де швейцарам давали чайові. Але давали тоді, коли він приводив пасажира, а не коли ти сам привозив йому гостя…

— Для цього тобі треба ще жовторотішого за мене, — сказав я. — Давай марку сімдесят.

— А в пику не хочеш? — буркнув він. — Повертай голоблі, тутешні порядки я краще за тебе знаю.

Для мене нічого не важили ті двадцять пфенігів. Я лише не хотів, щоб мене дурили.

— Не грай комедії, а давай решту, — сказав я.

Швейцар так швидко замахнувся і вдарив мене, що я не встиг

затулитись рукою, і ухилитися від удару на сидінні я теж не зміг. Я вдарився головою об кермо, потім, оглушений, випростався. Голова гула, як барабан, із носа цебеніла кров. Швейцар усе ще стояв переді мною.

— Хочеш іще раз, мокре кошеня?

Я миттю зважив свої можливості. Нічого не можна було вдіяти. Той мугир був сильніший за мене. Відплатити йому як слід я міг тільки зненацька. З сидіння бити не було сенсу — надто слабкий був би удар. А перш ніж я виліз би з машини, він тричі збив би мене з ніг. Я зміряв його очима. Він дихнув мені в обличчя перегаром пива:

— Ще раз — і твоя жінка стане вдовою.

Я непорушно сидів і поїдав очима його широке, здорове обличчя. Увесь напружившись від люті, я дивився, куди б його вдарити. Але не рухався. Я бачив те обличчя надто близько, надто чітко, ніби крізь збільшувальне скло, воно здавалося величезним, видно було кожну щетинку на бороді й червону, грубу, пористу шкіру…

Блиснув шолом поліцая.

— Що тут сталося?

Швейцарове обличчя розпливлося в улесливій усмішці:

— Нічого, пане поліцаю.

Той перевів погляд на мене.

— Нічого, — сказав я.

Поліцай ще раз глянув на швейцара, потім знов на мене:

— У вас же он кров.

— Я вдарився.

Швейцар відступив на крок. У його очах блиснув глум. Він вирішив, що я побоявся заявити на нього.

— Ну, їдьте, — сказав поліцай.

Я дав газу й поїхав назад на стоянку.

— Ну, й розмалювали тебе! — мовив Густав.

— Це з носа, — сказав я й розповів йому про свою пригоду.

— Ходімо до пивнички, — запропонував Густав. — Я недаремно був єфрейтором санітарної служби. Яке свинство — бити сидячого.

Він повів мене до кухні, попросив льоду та з півгодини морочився зі мною.

— Щоб не було ґулі, — пояснив він.

Нарешті він закінчив.

— Ну, а як із казанком? Усе гаразд? То не будемо гаяти часу.

Увійшов Томмі.

— Це той здоровенний швейцар з «Вінети»? Він любить розпускати кулаки. На жаль, сам іще ні від кого не дістав доброго прочухана.

— Тепер дістане, — сказав Густав.

— Так, але від мене, — запевнив я.

Густав похмуро глянув на мене:

— Поки ти вилізеш із машини…

— Я придумав один спосіб. Якщо він мені не вдасться, то ти встигнеш дати йому чосу.

— Ну, гаразд.

Я надів Густавів кашкет, і ми сіли в його машину, щоб швейцар зразу не розгадав нашого заміру. Зрештою він і так мало що міг побачити, бо надворі було темно.

Ми під’їхали до танцзалу. На вулиці не було жодної душі. Густав вискочив з машини, тримаючи в руці купюру двадцять марок.

— От біда, нема