Читати книгу - "Загублена душа, Віталіна Весела"

Це знову був круглий отвір в підлозі, з крутими сходами, що спускалися по колу, вздовж стіни. Але було дещо, що з самого початку добряче збентежило всю команду спадкоємців, і вони зійшлися навколо проходу. В їхні обличчя відразу вдарило гаряче повітря, що заважало нормально дихати. Звідси було видно, як тече роз печена лава на дні підземелля. Глибина його була доволі великою, а лава, що постійно горіла, освітлювала все навколо.

Спускатися в низ було важко, з кожним метром ставало  дедалі спекотніше. В Олівії все більше з'являлися відчуття, що вона спускається до самого пекла, під час всього спуску, її постійно не покидало якесь погане передчуття, наче ось-ось має статися щось погане.

Через деякий час, вони нарешті спустилися на самий низ підземелля. Дихати було дуже важко, гаряче повітря наче обпікало шкіру. Лавова річка протікала далеко вперед, не було видно ні де вона починається, ні де вона закінчується. Тут не було ні доріжки, ні якоїсь стежки, навіть жодної вказівки на шлях не було. Вони просто опинилися на скелястому березі лавової ріки, і ніякого шляху далі немає.

— Ми на місці. — раптом заговорив принц Ален.

— Це тут? — запитав Білал. — Я маю зробити це тут?

— Он там. — принц вказав на один берег по переду.

На високому, скелястому виступі, стояло кілька круглих високих колон, з напів розваленим жертовником по центру, це було схоже на місце проведення якогось таємного ритуалу. З самого краю прірви, стояли величезні двері, з різноманітним різьбленим, та ліпленим оздобленням у вигляді мініатюр різних Монстрів. Ці високі двері були обвиті металевими ланцюгами, а прямо по центру висів замок. Навіть з далеку було видно, що декілька ланцюгів вже було розірвано, отже двері вже не були так міцно зачинені, і те, що було сховано за цими дверима зможе вибратися, як тільки останній ланцюг трісне.

Двері спускали на стільки темну, моторошну ауру, що всім присутнім аж мурахи пішли по шкірі, від одного погляду на них.

— Отже це саме ті двері, що ми шукали. — сказала Олівія.

— Пане Саміль, ваше завдання прямо перед вами. — додав Еліан.

— Ага, величезні кам'яні двері... — роздумував в голос Білал. — Щоб зруйнувати їх, я маю доторкнутися до них...

— Руйнувати не можна. — твердо сказав принц. — Якщо ти зруйнуєш двері, то вихід до нашого світу більше нічого не триматиме.

— І що робити?

— Я накладу на них магічну печать, це буде надійніше тих ланцюгів. Після цього, ти можеш просто зруйнувати той берег, так щоб двері потонули десь на дні лавової ріки. — пояснив принц.

— І було б не погано, якщо ти будеш поступово руйнувати все підземелля, як тільки ми підніматимемося вище. — додала Олівія.

— Так. Двері — це портал до підземного світу. Печать, що я накладу, не можливо зняти з середини, тож, щоб вибратися, йому потрібна буде допомога ззовні. А якщо до дверей не можливо буде дістатися, то й відчинити їх ніхто не зможе.

— Ну це логічно. Я все зрозумів, думаю, якщо буду діяти обережно,  все має вийти. — погодився Білал.

Тепер їм потрібно було піднятися до того місця, але шлях був не легкий, ніякої стежки тут не було, тому пробиратися потрібно було по камʼянистій поверхні, поступово підіймаючись в гору за течією лавової річки.

— А щоб йому! Знову дертися на гору! — почав лаятися Філіпп.

— Тобі ніяк невгодиш. — дорікнув братові Ліам.

З самого початку, як тільки вони почали спускатися до цього підземелля, Олівію не покидало погане передчуття. Навіть зараз, вона стояла на березі, мовчки вдивляючись в розпечену лаву, яка бурліла в низу. Було таке відчуття, наче там, на дні, щось живе, і воно спостерігає за ними, здавалося, що ось-ось має статися щось погане.

— Олів? — по гукав її Ален. — Все добре?

— Так, просто... Та нічого, ходімо.

Олівія вирішила не лякати хлопців своїм передчуттям, адже надія на те, що вона помиляється, все ще залишалася.

Вся команда почала по троху підійматися крутим схилом, щоб дістатися до дверей. Перші кілька десятків метрів йти було дуже складно. Земля під ногами була пухкою, та сипучою, дрібні камінці, під вагою людського тіла, з кожним кроком сипалися, та зсувалися в низ, і коли ноги провалювалися в пухку землю, велике каміння боляче надавлювало в чоботи. На щастя, подолавши деяку відстань, земля стала більш твердою, та камʼянистою, тому і просуватися стало на багато легше.

Навіть долаючи такий не легкий шлях, Олівія все ще не могла відірвати погляду від того місця, в лавовій річці, їй все ще здавалося, що за ними хтось спостерігає. І варто було їй відволіктися лиш на мить, як земля під ногами почала тремтіти, в низу почала бурліти лава, і хвилі гарячої лави розбивалися об камʼяний берег. Лава бризкала на берег все ближче та ближче до людей, і коли хвиля вже була за кілька метрів, Олівія зрозуміла, що зараз їх може дістати розпеченими краплями. Тієї ж миті вона смикнула нареченого, та голосно закричала:

— Обережно! Усі відступіть від берега, негайно!

Від її різкого крику, хлопці налякалися, але відреагували швидко, обернувшись усі вони побачили, що на них насувається, тому поспішили відскочити як най швидше від берега. Але на відміну від спадкоємців, що мають досконаліші фізичні можливості, Малік Саміль був звичайною людиною, як і Філіпп Морган, і якщо другий був натренованим воїном, то Малік ледве встиг  уникнути серйозного поранення. Тільки побачивши небезпеку, він якомога швидше намагався відскочити, та на  не щастя, в цей момент, він стояв на не дуже вдалому місці. З лівого боку йому погрожувала хвиля гарячої лави, а з правого лежало кілька великих кам'яних валунів, і щоб уникнути серйозних опіків, він не роздумуючи кинувся по за ті валуни, упавши прямо на дрібне каміння, він добряче забився, але це було краще, а ніж горіти за живо.