Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

дня кухоль пива, на вулицях завжди можна на щось повитріщатися; для тих, хто хоче почитати, є «Рейнольдз» чи «Ньюс оф зе Волд» — «тоді ти навіть не помічаєш, як швидко біжить час; так уже повелося: можна любити читати, поки ти незаміжня, а потім все змінюється і часу не залишається навіть на газету».

Зазвичай лікар мав тричі навідати пацієнтку після пологів; якось у неділю після обіду Філіп вирушив до однієї породіллі. Це був перший день, коли жінка встала з ліжка.

— Більше я не могла лежати, чесне слово не могла. Я взагалі не ледача, тож у мене аж руки свербіли зробити хоч щось за цілий день. Тому я й сказала Гербу: «Краще я зараз встану і приготую тобі обід».

Герб сидів за столом, затиснувши в долонях ніж та виделку. Це був молодий чоловік із відкритим обличчям і синіми очима. Він пристойно заробляв, тож парі жилося досить непогано. Вони побралися кілька місяців тому і обоє раділи рожевому немовляті, що лежало в колисці в ногах їхнього ліжка. У кімнаті апетитно пахнуло біфштексом, і Філіпів погляд ковзнув до плити.

— Я саме збиралася за хвилинку забирати його з вогню, — сказала жінка.

— Не зупиняйтеся, — озвався Філіп. — Я лише огляну вашого сина та спадкоємця і забираюся геть.

Чоловік і дружина розреготалися, помітивши лікарів вираз обличчя. Герб підвівся і приєднався до Філіпа біля люльки. Батько з гордістю дивився на дитину.

— Схоже, з ним усе гаразд, чи не так? — поцікавився Кері.

Він узяв свій капелюх, а Гербова дружина саме почала подавати на стіл біфштекс і викладати на тарілки зелений горошок.

— На вас чекає смачний обід, — посміхнувся Філіп.

— Чоловік обідає дома лише в неділю, і мені подобається готувати йому щось смачненьке. Тоді він більше сумуватиме за домом на роботі.

— Гадаю, ви не принизитеся до того, щоб сісти з нами за стіл і повечеряти? — кинув Герб.

— Ох, Гербе, — вражено відгукнулася дружина.

— Якщо ви запропонуєте, я залюбки залишуся, — відповів Кері з приязною усмішкою.

— Оце я називаю дружбою! Я знав, Поллі, що він не образиться. Неси-но на стіл чисту тарілку, моя дівчинко.

Поллі заметушилася і подумала, що Герб справжній дивак, ніколи не знаєш, що ще прийде йому в голову. Однак вона дістала чисту тарілку, нашвидкуруч витерла її фартухом, а потім витягнула з шухляди, де поміж одягом лежали найкращі столові прибори, нові ніж і виделку. На столі стояв глечик зі стаутом[334], і Герб налив гостю склянку. Він хотів віддати йому левову частку їжі, але Філіп наполіг, аби м’ясо поділили порівну. Вони сиділи в сонячній кімнаті з двома вікнами, що починалися від самісінької підлоги. Раніше тут була вітальня якщо не фешенебельного, то принаймні поважного будинку. Років з п’ятдесят тому тут, напевно, жив заможний крамар або відставний офіцер. До весілля Герб грав у футбол, і на стінах висіли фотографії різноманітних команд у самовпевнених позах та з охайно прилизаними чубами, а посередині, гордо тримаючи кубок, сидів капітан. У кімнаті можна було помітити й інші ознаки процвітання: фотографії родичів Герба та Поллі у парадному вбранні; на каміні стояла мініатюрна скеля, вигадливо обрамлена мушлями, а обабіч неї височіли горнятка з написом готичними літерами «Подарунок із Саусенда», та намальованими пірсом і набережною. Герберт мав крутий характер, він виступав проти профспілок і з огидою розповідав про спроби затягнути його туди. Профспілка йому ні до чого: із пошуком роботи він ніколи не мав проблем, а в того, хто має голову на плечах і готовий братися за будь-яку роботу, шанси завжди непогані. Поллі була боязкою. На його місці вона приєдналася б до профспілки; під час останнього страйку вона весь час боялася, що Герберт вийде з дому, а назад його привезуть на швидкій. Жінка повернулася до Філіпа.

— Він такий упертий, і нічого з цим не вдієш.

— А я кажу, що у нас вільна країна, і не хочу, щоб мені диктували, що робити.

— А який зиск із твоїх слів про вільну країну? — поцікавилася Поллі. — Це не зупинить нікого від того, щоб розтрощити тобі голову, щойно випаде така нагода.

Повечерявши, Філіп передав свій кисет Гербові, і вони запалили люльки. Потім Кері піднявся, пояснив, що вдома на нього може чекати «виклик», і потиснув господарям руки. Вони відверто раділи тому, що він не відмовився з ними пообідати, та й Філіп не приховував, що йому все сподобалося.

— Гаразд, на все добре, сер, — сказав Герб. — Сподіваюся, що коли моя пані зганьбиться наступного разу, до нас теж приходитиме такий чудовий лікар.

— Ну тебе до біса, Гербе, — запротестувала Поллі. — Звідки ти знаєш, що буде «наступний раз»?

114

Три тижні, що Філіп працював на цій посаді, майже минули. Кері відвідав шістдесятьох двох пацієнток і почувався втомленим. Повернувшись додому в останню ніч близько десятої години, він щиро сподівався, що сьогодні його більше не викличуть. За десять днів він жодного разу не спав цілу ніч. Пацієнтка, від якої він повернувся, справила на нього жахливе враження. По Філіпа прийшов високий кремезний чоловік напідпитку і відвів його до кімнати у смердючому подвір’ї, бруднішої за все, що Кері колись доводилося бачити. Приміщення на крихітному горищі майже цілком займало дерев’яне ліжко з масними червоними завісами замість балдахіна, а стеля була такою низькою, що Філіп міг торкнутися до неї рукою. Узявши одну-єдину свічку, що була в кімнаті, Філіп обійшов її, підсмажуючи блощиць, які виповзали з усіх щілин. Жінка була неохайною істотою середніх років, що давно страждала від викиднів. Кері до цього вже звик: її чоловік служив у Індії; закони, нав’язані цій країні вдаваною манірністю англійського суспільства, призвели до поширення найжахливішої з усіх хвороб, від якої страждали невинні люди. Позіхаючи, Філіп роздягнувся, прийняв ванну, а потім витряс над водою свій одяг, спостерігаючи, як із нього, звиваючись, посипалися комахи. Він уже збирався лягти до ліжка, як у двері раптом постукали, і лікарняний черговий передав йому картку.

— Хай йому грець, — озвався Філіп, — вас я сьогодні не сподівався побачити. Хто її приніс?

— Гадаю, чоловік пацієнтки, сер. Переказати йому, хай зачекає?

Філіп подивився на адресу, упізнав указану там вулицю і сказав черговому, що знайде дорогу самостійно. Одягнувся і через п’ять хвилин з чорним портфелем в руці вийшов на вулицю. До нього підійшов чоловік, роздивитися якого в темряві не вдавалося, і сказав, що пацієнтка — його дружина.

— Я вирішив, що краще почекаю сер, — пояснив він. — Район у нас не