Читати книгу - "Джозеф Антон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перший скандал 1999 року вибухнув після надання йому індійської візи. Останньої хвилини співробітник індійського посольства, який видавав візи, сказав, що він може отримати тільки шестимісячну гостьову візу, тож Віджею Шанкардассу довелося йти до індійського посольства і зустрічатися з високим комісаром Лалітом Мансінґгом, а також з міністром закордонних справ Індії, який на той час саме перебував у Лондоні, і вони погодилися «вчинити як годиться» й видати йому повноцінну п’ятирічну візу, яку видають особам індійського походження. Також погодилися на надання йому захисту з боку індійської поліції під час його перебування в Індії.
Одразу «розгнівалися» індійські мусульмани. Несамовитий імам Бухарі з делійської мечеті Джума Масджид (який десять років тому прокляв «не того Салмана») так перейнявся рішенням про видачу йому візи, що аж шаленів перед тритисячною юрбою вірних після п’ятничних молитов. Він «готовий померти», заявив він, але не дозволити містерові Рушді в’їхати до країни. Два дні потому «Тегран таймс» напророчила йому смерть в Індії. «Мабуть, так захотілося провидінню, аби він помер саме там, де народився». Єдиним лідером, який не входив до Індуїстської правлячої партії і підтримав рішення про видачу йому візи, був генеральний секретар Комуністичної партії Індії (марксистської). Мані Шанкар Аяр з Індійського національного конгресу наголошував, що його партія свого часу «зробила дуже правильно», наклавши заборону на самі «Сатанинські вірші» та на в’їзд їхнього автора до країни, тому Індуїстській партії, що ухвалила рішення про видачу візи, тепер доведеться «пожинати плоди» свого необдуманого кроку. Проте одразу додав, що якби містер Рушді насправді приїхав до Індії, то «його слід вітати як гостя». Імам Бухарі заявив, що мусульмани у своїх протестах «не виходитимуть за рамки конституції», але якщо якомусь щирому мусульманинові захочеться вбити богохульника, то його підтримають усі мусульмани. Письменниця Ґіта Гарігаран надіслала йому низку ідеологічно-повчальних електронних листів, які викликали у нього хіба що роздратування. Стало зрозумілим, що поїздку до Індії необхідно відкласти, поки не вляжуться пристрасті.
Зателефонувала Тереза з офісу Боно. «Алло? Це Салман? А ви маєте ще один примірник слів пісні, ну, як її, «Земля під її ногами?» — Так, звісно. — Він таки мав один примірник. «Чи не могли б ви надіслати його факсом нам у студію, але вже зараз, бо вони збираються записувати вокал, а Боно загубив слова?» — Так, я можу це зробити, вже зараз. Авжеж.
* * *
Потім упродовж якогось часу – хвороби, лікарі й лопотіння крил ангела смерти. Двоюрідна сестра Елізабет зі своїм чоловіком Браєном кілька днів жили на Бішоп-авеню, тож якось пізно ввечері він уперше побачив лису після хіміотерапії голову Керол. Вона мимоволі нагадала йому сцену із «Відьом» Роальда Даля, де відьми скидають із себе свою мирську, «людську» личину. Він дуже любив Керол і страшенно сердився на себе за свою реакцію, яка щонайменше була ганебною. Керол побувала в Америці у Канті Рая, який узявся за її лікування, проте препарати діяли на неї не так добре, як на Едварда Саїда, тож прогноз залишався невтішним. Однак треба все спробувати, казала вона незмінно бадьоро й рішуче.
Померла Айріс Мердок. Якось він був на ленчі, влаштованому Радою з мистецтва на її честь, незадовго після публікації її останнього роману «Дилема Джексона» -книжки, якої геть не сприйняла критика. Айріс мала кепський настрій, пригадалося йому, і сказала, що їй, мабуть, варто вже припиняти писати. «Але ж не через кілька поганеньких рецензій, — сказав він. — Ви ж бо Айріс Мердок». — «Так, — відповіла вона сумно, — та коли людям перестає подобатися твоя праця і ти вибиваєшся із сили, то мусиш зупинитися». За кілька місяців у неї виявили хворобу Альцгеймера.
Також помер Дерек Фетчет. Раптовий серцевий напад у пабі — і його не стало. Ніхто не працював наполегливіше чи з більшою рішучістю над вирішенням проблеми фетви. Йому виповнилося тільки п’ятдесят чотири роки.
Він потерпав від птозу. Його верхні повіки до кінця не піднімалися, і стан погіршувався мало не щодня, особливо це стосувалося правої повіки. Почав падати зір. Якщо не зробити операції, то настане день, коли він взагалі не зможе підійняти повік. Його напівзаплющені, як у Сонного Лабіффа[257], очі часто співвідносили з лиходійством, проте виявилося, що це відома медицині хвороба.
Найкращим спеціалістом з проведення операцій на птоз вважався містер Річард Коллін. Він пройшов обстеження в Офіцерському шпиталі імени короля Едварда VІІ, де «оперували всіх представників королівської сім’ї», як казав містер Коллін, а коли вже мав лягти на операцію, йому повідомили, що «завідувачка» шпиталю з міркувань безпеки відмовляється прийняти його як пацієнта. До неї поїхала група захисту й, на щастя, змогла її заспокоїти, тож операція знову стала можливою. Йому завжди завдавала багато болю його залежність від страху інших людей; здавалося, йому дають ляпас, а він не може відповісти. Відтак напередодні операції зателефонувала Клариса. Зафар хоче покинути університет. Просто ненавидить навчання. Ту «помийну яму». Йому запропонували роботу в одному із нічних клубів Лондона, і він хоче займатися промоціями концертів, а разом з другом вони зможуть, за його словами, організувати акцію на стадіоні «Вемблі»; йому до вподоби саме таке життя. Він перевищив кредит у банку, і з цим також треба щось робити. Їх обох дуже непокоїло, що Зафар, як висловилася Клариса, живе у «захмарній країні мрій», і їхнє переживання за долю сина знову їх зблизило. Зафар потребував сильних батьків, які діють спільно. Вони переговорили з ним, і він погодився облишити свою затію з концертом на «Вемблі». Дуже неохоче, проте погодився.
Коли опритомнів після операції, то на очах мав пов’язку. Покликав медсестру, але ніхто не відгукнувся. «Ви мене чуєте?» — ще раз покликав, і знову мовчання. Не знав, де він, нічого не бачив, і з ним ніхто не розмовляв. Можливо, щось сталося, щось пішло не так. Можливо, його викрали. Або ж він чекає дідька на порозі пекла. Агов... агов... агов, жодної відповіді, ви мене чуєте? ні, його не чули, тут хтось є? там хтось є? ну, якщо хтось і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джозеф Антон», після закриття браузера.