Читати книгу - "Джозеф Антон"

був там, то мовчав. Минуло кілька хвилин — чи тижнів? — сліпої, в прямому сенсі, паніки, поки обізвалася медсестра й сказала: так, вона тут, прошу вибачення, проте Елізабет щойно поїхала додому, вже третя година ночі, а мені треба було в туалет. От халепа, розмірковував він, прийшов до тями саме тоді, коли медсестрі схотілося пісяти.

Уранці пов’язку зняли, й настала ще одна дивна мить, коли повіки не слухалися команд мозку і незалежно одна від одної шалено тремтіли, проте незабаром усе внормувалося — його таки не осліпили випадковим порізом скальпеля; принесли дзеркало — очі широко розплющені. Хіба що праве трохи занадто широко розплющене. «Гаразд, — сказав містер Коллін, — давайте почекаємо тиждень, а тоді, мабуть, зробимо невеличку корекцію».

Дебют його нових повік відбувся на вечірці в будинку Руті і Річарда Роджерсів, де вдавано бадьоро святкували десяту річницю шлюбу Найджели Лосон і Джона Даймонда, хоча усі й були пригніченими. Справи у Джона були погані, навіть дуже погані, жодного сенсу робити операцію, хіміотерапія може на якийсь час продовжити відлік його днів, але не більше. Тож друзі зібралися вшанувати його життя, і Джон «виголосив промову», пишучи і водночас проектуючи її на стіну, і найприкметнішим у тій промові було те, що вона викликала багато сміху серед гостей.

Тим часом нові повіки справляли дуже хороше враження на людей. Ти надів нові окуляри? Чудово виглядаєш! Ти засмагав! Такий, щасливий вигляд! Пізніше, коли про це довідалася преса, то «Санді таймс» помістила статтю, в якій мало не просила вибачення за те, яким вона його бачила впродовж років. Раптом газета зрозуміла, що його «відчужений, зухвалий, зловісний хулігансько-злодійкуватий погляд» — це наслідок захворювання повік. Тепер він виглядав «відновленим, відродженим», мовилося в газеті. «Ох, і оманливі ці очі!»

Він мусив поїхати до Турина, де йому присвоїли ступінь почесного доктора, перш ніж Річард Коллін встиг провести хірургічну корекцію його правої повіки, тому на тогочасних світлинах він має дещо пришелепуватий вигляд. Поїздка була вдалою; цього разу італійська поліція виявляла дружелюбність і свою готовність догодити; була мирною, геть не такою, як їхні колеги у Мантуї. Ще один здобувач цього ступеня Джон Боймер-третій був лікарем, спеціалізувався на лікуванні раку ротової порожнини і представляв Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі; він виголосив не дуже приємну промову про нові методи лікування ротових порожнин карцином, коли язики пришивають до щік, ну, і таке інше, тож він слухав Боймера і думав: «Ніщо з того, що ти розповідаєш нам тут, не врятувало мого друга».

Так сталося, що саме того дня президент Ірану Хатамі перебував у Римі, тож преса аж гула, дивуючись збігові. Хатамі, очевидно, не повірив у випадковість, і піддав Європу «різкій критиці» за підтримку письменника. «Підтримка Рушді — це підтримка війни між цивілізаціями, — казав він. — Я дуже шкодую з приводу того, що людина, яка образила святині понад мільярдного мусульманського світу, тепер у пошанівку серед європейських країн». Отже, ця людина казала, що не хоче зіткнень цивілізацій, однак називала все, що їй не подобалося, «війною»; ця людина била себе в груди й твердила, що вона «проти тероризму», проте вилучала з цього поняття насильницьку дію фетви, називаючи її не тероризмом, а справедливістю. І все це казав той «поміркований» діяч, на чиє слово британський уряд просив його покластися.

Наближався день виходу «Землі під її ногами», проте виникли деякі проблеми з авторським турне по США. Більшість європейських авіаліній погоджувалися його перевозити, а от американські далі відмовлялися. Він міг прилетіти до Нью-Йорка, і літаком компанії «Еар Канада» дістатися до західного узбережжя, проте далі він мусив подорожувати на приватному літаку. До того ж доведеться платити за послуги охоронної фірми Джеррі Ґлейзбрука. За двотижневе турне вони мали заплатити 125 000 доларів, у той час як видавці виділяли тільки 40 000 доларів. Він поговорив з Ендрю Вайлі і Джеррі Ґлейзбруком, і вони домовилися про знижку на 10 000 доларів, окрім того заклади проведення заходів були готові загалом надати близько 35 000 доларів у вигляді гонорарів за виступи й плати за охорону. Якщо до цієї суми додати гонорар з «Нью-Йоркера» за уривок з книжки й тримісячну або чотиримісячну платню за синдикаційну колонку у «Нью-Йорк таймс», то вони зможуть вкластися у заявлену суму. Він рішуче налаштувався провести турне й сказав Ендрю погоджуватися, незважаючи на необхідність самому вкласти близько 80 000 доларів. З’явилися англійські рецензії, переважно дуже прихильні, тож йому не хотілося, щоб американське видання в чомусь програвало.

Нема жодного сенсу розповідати про те, що кажуть критики; їм книжка може сподобатися, а може не сподобатися, але цей дивний випадок з Джеймсом Вудом заслуговує на невеличку ремарку. Містер Вуд рецензував «Землю під її ногами» у «Ґардіан», в газеті, яка першою у Британії опублікувала уривок з роману; рецензент мав дуже високу думку про книжку: «Захопливий новий роман, значне досягнення, вражаючий і складний. чудовий роман. життєрадісний, добродушний, з багатьма каламбурами, [роман] передає читачеві творчу радість зі щедрістю, якої не було з часу написання «Опівнічних дітей». Маю сподівання, що для читачів роман заслужено стане найулюбленішою книжкою Рушді». Ну, дякую тобі, Джеймсе, подумав він. Коли ж роман опублікували у Сполучених Штатах, то містер Вуд мав дещо відмінне бачення. Він подав у «Нью репаблік» іншу статтю, переробивши рецензію з «Ґардіан», і нова версія була «заслужено» несхвальною. Тепер книжка стала «характерною постмодерністською невдачею», чиїй «спокусливій непристойності бракує землі під ногами». Обидві статті вийшли з проміжком у сім тижнів. І критик, який суперечить самому собі, залежно від літературних уподобань людей, що платять йому гроші, мабуть, повинен дати певні роз’яснення.

Він прилетів до Нью-Йорка, щоб дати кілька інтерв’ю, й одразу відчув себе дуже хворим. З останніх сил намагався дотримуватися напруженого графіка, проте, зрештою, висока температура далася взнаки й змусила його звернутися до лікаря. Там сказали, що в нього серйозна легенева інфекція, схожа на пневмонію, і якби він забарився з лікування бодай на день, то без госпіталізації не обійшлося б. Прописали сильні антибіотики, і він сяк-так давав інтерв’ю. Після роботи у нього паморочилася голова, проте почувався ліпше, тож пішов на прийом до будинку Тіни Браун[258], де вже були Мартін Еміс, Мартін

Скорсезе[259], Девід Бові[260], Іман[261], Гаррісон Форд[262], Каліста Флокгарт[263] і Джеррі Сайнфельд[264]. «Містере Рушді, — запитав Сайнфельд нервово, — чи доводилося вам бачити епізод із нашого серіалу про