Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Саме там і проводяться турніри? — Я уявила собі тупіт копит, коли лицарі мчать один на одного, притиснувши списи до ший своїх коней, щоб вдарити свого суперника в щит і вибити його з сідла.

— Так. Хочете краще роздивитися? — спитав Кіт.

На арені було безлюдно. То тут, то там виднілися встромлені в землю списи.

Я забачила щось бентежно схоже на шибеницю — вертикальну палю з довгим бічним брусом. Однак із шибениці звисало не людське тіло, а мішок з піском. Він був проколотий списом, і з нього тоненькою цівочкою сипався пісок.

— Мішень для удару списом, — пояснив Марлоу, показавши на пристрій. — Вершники націлюють на цей мішок із піском свої списи. — Щоб продемонструвати мені, як він працює, Кіт простягнув руку і штовхнув бічний брус. Він завертівся, роблячи з мішка рухому мішень, на якій лицарі відточували свою майстерність володіння списом. Марлоу окинув арену уважним поглядом.

— А чоловік, якого ви маєте зустріти, він тут? — поцікавилася я і теж озирнулася довкола. Але помітила лише одну людину: високу темноволосу жінку в розкішному червоному платті. До неї було досить далеко, і вона, вочевидь, прийшла сюди на якесь амурне побачення перед обідом.

— А ви не бачили іще одну мішень? — спитав Кіт, показуючи в протилежному напрямку, де до палі було прив’язане зроблене з ряднини та соломи опудало. Цей пристрій також скидався скоріше на якесь причандалля для екзекуції, а не на тренувальний засіб.

Раптом я відчула на собі холодний прискіпливий погляд. Не встигла я обернутися, як якийсь вампір схопив мене ззаду руками, які викликали у мене вже знайоме відчуття того, що мене немов схопили сталевими обценьками, а не руками з плоті та крові. Але це не були руки Метью.

— Ти диви, а вона навіть іще апетитніша, ніж я сподівалася, — сказала якась жінка, і я відчула її холодний подих, який змією оповив мою шию.

«Троянди. Цивета». Я відзначила ці запахи, намагаючись пригадати, де я раніше могла чути таку комбінацію.

«Сеп-Тур. Кімната Луїзи де Клермон».

— Щось є у її крові таке, проти чого вер не в змозі встояти, — хрипко сказав Кіт. — Я не можу збагнути — що саме, але, здається, навіть отець Габбард потрапив під вплив її чар.

Мою шкіру шкрябнули гострі зуби, хоча й не прокусили її.

— А з нею буде цікаво погратися.

— Ми планували не гратися з нею, а вбити її, — докірливо мовив Кіт. Коли з’явилася Луїза, він заметушився і засіпався навіть ще більше. Я ж мовчала, відчайдушно намагаючись здогадатися, яку ж гру вони грають. — І тоді все знову стане так, як було раніше.

— Спокійно, не метушися, — вгамувала його Луїза, вдихаючи мій запах. — Ти відчуваєш запах її страху? Він завжди загострює мій апетит.

Кіт зацікавлено підсунувся ближче.

— Щось ти якийсь блідий, Крістофере. Тобі ще зілля підкинути? — Луїза змінила хватку так, щоб мати змогу запустити руку в торбинку. Вона дістала з неї якусь липку таблетку і подала її Кіту. Той швидко взяв її і вкинув до рота. — Чудова штука, еге ж? Теплокровні в Німеччині звуть їх «камінці безсмертя», бо якимось чином їхні інгредієнти дають навіть найжалюгіднішому людському створінню відчуття значущості й божественності. Вони й тобі повернули силу.

— Це відьма відбирає у мене силу так само, як вона відібрала силу й у твого брата. — Очі Кіта оскліли, а його подих став притомно нудотно-солодким. «А, наркота», — подумала я. Недивно, що він поводиться якось неадекватно.

— Так це правда, відьмо? Кіт каже, що ти своїми чарами обплутала мого брата і заволоділа ним супроти його волі? — спитала Луїза, різко крутнувши мене до себе. Її красиве обличчя було втіленням кошмарних страхів кожної теплокровної істоти перед вампірами: блідо-порцелянова шкіра, темне, майже чорне волосся та чорні очі, теж затуманені опієм, як і в Кіта. Поблажливість злетіла з неї, як осінній лист, і в красивому вигині її бездоганних губ була не лише чуттєвість, а й жорстокість. Переді мною було створіння, яке переслідуватиме свою жертву й убиватиме її без найменшої тіні жалю й каяття.

— Я не зачаклувала твого брата. Я його обрала, Луїзо, а він обрав мене.

— Ти навіть знаєш, хто я така? — здивовано підняла вона брову.

— Метью нічого не приховує від мене. Ми — пара. Чоловік та жінка. І на нашому весіллі головував твій батько. «Дякую тобі, Філіпе», — подумала я.

— Ти брешеш! — заверещала Луїза. Вона враз втратила над собою контроль, і її чорні зіниці поглинули всю райдужну оболонку очей. Значить, мені доведеться мати справу не лише з наркотиками, а й з жагою крові.

— Не вір нічому, що вона каже, — застеріг Кіт. Він витягнув з камзола кинджал і схопив мене за волосся. Я скрикнула від болю, коли він сіпнув назад мою голову. Кинджал Кіта затремтів біля мого правого ока. — Зараз повиколюю їй очі, щоб вона більше не могла ними чарувати і не мала змоги провидіти мою долю. Вона знає, як і коли я помру. Це однозначно. Якби не її відьмацька проникливість, то вона не мала б над нами влади — і над Метью теж.

— Ця відьма не заслуговує такої швидкої й легкої смерті, — заперечила Луїза.

Кіт натиснув вістрям якраз під моєї бровою, і по моїй щоці скотилася краплина крові. — Ми так не домовлялися, Луїзо. Щоб розбити її чари, мені треба повиколювати їй очі. А потім ми прикінчимо її. Допоки ця відьма жива, Метью не зможе забути її.

— Тихше, Крістофере? Хіба ж я не люблю тебе? Хіба ж ми з тобою не спільники? — Луїза притягнула до себе Кіта і пристрасно поцілувала його. А потім ковзнула губами по його підборіддю і вниз, до горла, де пульсували вени. Її губи злегка торкнулися шкіри, і я помітила розмазаний слід крові, що тягнувся за її ротом. Кіт тремтливо зітхнув і заплющив очі.

Луїза жадібно припала до шиї демона. При цьому ми утворювали тугий вузол із трьох тіл, зав’язаний дужими руками вампірки. Я спробувала вирватися, але вона лише посилила свою хватку, продовжуючи смоктати з Кіта кров.

— Мій солоденький Крістофере, — поблажливо пробурмотіла Луїза, напившись досхочу і зализуючи