Читати книгу - "Загублена душа, Віталіна Весела"

У відповідь Ліам тільки мовчки кивнув.

— Ти їх відчуваєш, правда? — запитала Олівія. — Ти відчуваєш їхню присутність, як і зазвичай відчуваєш усі рослини?

— Майже. — кивнув Ліам. — Відчувати їхнє життя не приємно... Ніби нудити починає...

— Їх багато навколо нас? — запитав Ален.

— Сотні... І є ще одна... Але вона ще дивніша за ці... Не можу описати, але від неї відчуття най не приємніші.

— Флорелла. — раптом заговорила Олівія. — Я згадала, як називається цей Монстр. Це Флорелла, хижак, росте в темних печерах, та підземеллях. В місцях природного утворення магічних кристалів, від їхнього світла вони частково отримують живлення. Окрім цього, вони харчуються зміями, гризунами, не великими звірами, що в пошуках прихистку забрідають до печер. Флорелла здатна прожити сотні років, живлячись самими магічними кристалами, що дає їй змогу для мутацій та розвитку, до розумного організму.

— Тобто, воно може перерости в розумно мислячу істоту? — запитав Річард.

— Так, може, але це лише за умови що в печері будуть великі поклади магічних кристалів, і на це підуть тисячі років, тож не думаю, що комусь з них таки вдалося еволюціонувати прямо тут...

— Краще будьмо готовими до всього. — заговорив Ліам. — Як боротися з такою тварюкою?

— Не знаю. — легко відповіла Олівія, і всі подивилися на неї. — В книзі не написано. Автор вказав, що вони з командою не змогли протистояти їй, і втративши більше половини людей, вирішили відступити, та втекти.

— Ха! Оце так , сміливці теж мені! — насміхався Філіпп.

Доки усі говорили, вони геть не помітили, що в цій кімнаті дещо змінилося.

— Агов, вам не здається, що тут мав бути вихід? — запитав Еліан.

Усі замовкли, коли зрозуміли, що замість проходу, через який вони пройшли, стоїть глуха стіна. Тепер, коли усі мовчки затримували подих, стало чутно, як тихо рухаються камʼяні плити. Всього за секунду з іншого боку кімнати стіна висунулася, розкриваючи новий прохід.

— Оце так ми втрапили в халепу! — раптом вилаявся Річард.

— Що це? — запитав принц.

— Живий лабіринт.

— Усі стіни рухаються згідно з за даною господарем траєкторією. — додав Еліан. — Я читав про це.

— Так. Тому, у нас просто не буде іншого вибору, окрім як, слухняно йти в, задуманому господарем лабіринту, напрямку. — пояснив Річард. — Це може бути два варіанти,  або це буде смертельна пастка, або ж це зустріч з самим господарем.

— Ну що ж, будьмо готові до всього. — промовила Олівія входячи до нового коридору.

Коли усі пішли слідом за нею, Ліам пробурмотів:

- Сподіваюся це станеться раніше, аніж ми зустрінемося з тією істотою.

Довгих кілька годин вони ходили коридорами лабіринту, стіни постійно рухалися, змінюючи напрямок. Час від часу спадкоємці зустрічали на своєму шляху одну або ж пару Флорелл. Так продовжувалося до того часу, доки всі вони не опинилися в просторому приміщенні, з купою проходів, з усіх боків, та велетенським деревом по центру.

Оглядаючись довкола, в очі відразу кидалися великі магічні кристали на стелі, їх було так багато, що вони добряче освітлювали це приміщення. Було схоже на місце, куди зійшлися всі шляхи.

— Ми в центрі лабіринту, стіни більше не рухаються, отже, це саме те місце, куди вів нас його господар, і схоже, його тут немає, отож це має бути...

— Пастка... — Ліам раптом прикрив долонею рота Річарду, і сам говорив пошепки. —  Це вона, та моторошна істота.

Він вказав на те велетенське дерево, і всі повільно обернулися. Дерево стояло криве, та криве, наче висохле, на ньому не було жодного листочка, окрім одного місця. Між двох широких частин стовбура чітко проявлялася людська фігура, вона почала повільно ворушитися, відʼєднуючись від дерева.

Від такого видовища аж мороз пішов по шкірі, усі мимоволі зробили крок назад. До них вийшов справжній Монстр, чиє тіло було схожим на людське, і мало дві кривих ноги,  та дві руки. Замість шкіри, воно було вкрите корою, темно-зеленого кольору. На його голові не було носа, а тільки пара страшних очей, та великі щелепи, повні гострих зубів. На його голові росли не великі гілочки,  замість волосся. Він смикаючись, рухався до людей, увесь час створюючи скриплячий звук. Це було схоже на те,  як скриплять високі стовбури дерев, що коливаються від вітру. В лабіринті звук посилювався, та розходився відлунням, тож це звучало ще страшніше. Монстр наближався прямо до Олівії, він розкрив свою пащу, та простягнув до неї свої покручені руки.

В цей час в голові Олівії промайнули спогади тієї  страшної ночі, коли їй довелося боротися з Королевою Карахонів. Зараз їй зовсім не хотілося повторювати знову той гіркий досвід. Раптом вона згадала, як шипіла шкіра Королеви, від світла Святої магії, і в голову їй прийшла одна хитра ідея. Вона навмисне поранила собі долоню об лезо меча, а потім різко повернулася до Алена, простягаючи йому свою руку. Вона чомусь заговорила дівчачим кокетливим голосом:

— Сонечко моє, а не міг би ти трошки засяяти для мене?

Ален аж рота розкрив,  від здивування, в тім, як і решта хлопців теж. Його кохана, назвала його «Сонечком», та ще й заговорила раптом, таким кокетливим голосом, в середині все аж перевернулося, і серце забилося частіше. Ален дивився прямо у вічі Олівії, ніжно взяв її за руку, та відповів: