Читати книгу - "Загублена душа, Віталіна Весела"

— То, ось як вони тут виживають. — заговорив спадкоємець Філс, з близька розглядаючи плетені ліани на арці, при вході. — Їх живить те слабке світло, що віддають магічні кристали...

— Я б на вашому місці, пане Філс, відійшов би подалі від тих істот. — порекомендував Ліам Морган.

— Думаєте, ця рослина може бути отруйною? Не турбуйтеся, я не чіпав її руками.

— Але це не означає, що вона вас не стане чіпати. — говорив Ліам.

— Що? — не зрозумів Річард.

— Пане Філс, ваша цікавість, колись вас в могилу зведе. То не рослина, а Монстр, відійдіть подалі. — спокійно говорила Олівія, тим часом оголяючи свого магічного меча.

Коли Ліам назвав це істотою, вона швидко зрозуміла що він мав на уазі,  тому уважно придивилася. Як вона й очікувала, ліана легко за ворушилася, якщо не концентрувати на ній свою увагу, в цій напів темряві, можна зовсім не помітити цього.

Почувши слова Олівії, Річарда аж смикнуло з переляку, і за секунду він вже стояв за кілька кроків від арки. Минуло ще кілька хвилин, а присутні, так і не відвели погляду, та не відступили а ні на крок. Коли їхні погляди були сконцентровані на ліанах, вони нарешті помітили, що ті і справді ворушилися, і робили вони це все швидше і швидше. Раптом, з гори, прямо на групу спадкоємців, полетіли прямі, гострі ліани. Як тільки Олівія це помітила, то відразу ж застерегла решту:

— Всім швидко відступити назад!

Гострі, як списи, ліани, націлені на людей, зі свистом встромлялися в землю. Вони з гуркотом пробивали камʼяну поверхню підлоги, знову підіймалися, та ще раз намагалися дістати людей. На щастя, спадкоємці вчасно відреагували, та відступили на кілька кроків назад. Вони все задкували, доки шалені рослини, намагалися проткнути їх наскрізь.

Вони відступили у глухий кут, та спиралися спинами вже в саму стіну, а навіжені ліани все продовжували наступати. Тоді, коли черговий спис полетів у бік Олівії. вона просто зі всієї сили махнула мечем, відрубавши добрячий шматок рослини. Розлючений крик Монстра розійшовся по всьому підземеллю. З темного закутку підіймалася велетенська квітка, яскравого рожевого кольору, пелюстки були вкриті гострими шипами, а коли вона обернулася до людей, то розкривши бутон, оголила сотні гострих зубів, що були сховані в середині. Це була не просто квітка, це була голова, зі щелепами цього Монстра, і якщо раптом, він зможе впіймати людину, тоді він просто проковтне її цілком.

— Що це за створіння? Чого воно таке моторошне? — обурювався Філіпп, смикаючи сестру за лікоть.

— Та звідки мені знати? Чого причепився, я по твоєму усіх Монстрів на світі маю з першого погляду розпізнати? — закричала роздратована Олівія, відбиваючись від чергової ліани.

— Відійди від неї, заважаєш! — гиркнув Ален, випускаючи магічну кулю в ті ліани.

Монстр з головою велетенської квітки, зустрівшись з вогнем, ще гучніше заволав. В цей час Ален створив велику вогняну кулю, та випустив її прямо в ту квітку. Та для Монстра, схоже, це було не страшніше простенького ляпасу. Його бутон лише трохи перекосило, а від зустрічі з вогнем він лише ще більше розлютився. Він закричав, як навіжений, та швидко почав наближатися до людей.

— От халепа! — закричав Філіпп хапаючи свого меча.

В цей час, їх швидко хтось потягнув у боковий прохід.

— Сюди! Швидко!

Це були Еліан та Білал, вони першими відступили від арки, та першими помітили кімнату з боку.

Усі галопом заскочили до кімнати, Олівія з Аленом були останніми, дверей не було, а Монстрі швидко наближався до проходу, широко розкриваючи свої щелепи. В останню мить, Еліану, коли той уважно пригледівся на саму квітку, дещо спало на думку. Коли Монстр розкривав щелепи, пелюстки квітки виглядали досить вологими, і з самої пащі постійно крапав чи то сік, чи то слина. Еліан виступив перед Олівією, простягнув руку, та скористався «Силою Морів». В цей момент, вся квітка почала вкриватися кригою, а якщо точніше, вона заморожувалася з середини, прямо на очах. За лічені секунди, увесь бутон, з розкритими щелепами, впав на камʼяну підлогу, та з хрускотом розбився, наче шматок криги. Ліани теж попадали замертво, все стихло.

— Серйозно? Воно не боїться вогню, але ось так просто перетворилося на бурульку?  — дивувався Річард.

— Я ж говорив, що це якась сумнівна істота. — спокійно сказав Ліам.

— Тебе в цьому житті чимось можна здивувати? — не вдоволено запитав Філіпп.

— Філіпп, він спадкоємець «Сили Природи», він одразу зрозумів, що то не було рослиною. — за котила очі Олівія, проходячи повз Ліама.

Для самого Ліама, чути від Олівії таку не обережну згадку про його сили, якими він пишався все своє життя, відчувалося важким каменем в самому серці. Вона говорила це такою інтонацією, та з таким зневажливим виразом обличчя, наче його сила була просто чимось не значним. Він раптом зрозумів, що вона виросла, та повністю віддалилася від своєї сімʼї, вони стали чужими один одному,  здається, що та прірва між ними, яку він же сам і викопав, вже ніколи не зникне. він проковтнув цю гірку думку, та обернувся до решти.

— Цього монстра можна здолати, якщо відрубати йому голову.

— Він же згинув, пан Отто його заморозив. — говорив Білал. — Ти ж не хочеш сказати, що ми ще зустрінемося з такими почварами?