Читати книгу - "Астальдо"

Близько третьої пополудні в тилу орочої зграї заревіли роги Гімрінгу, і Фіндекано ще раз повірив в перемогу. Тепер орки з оточуючих стали оточеними, і гітлумці та воїни Маедроса поволі зближувались, стискаючи страшні кліщі згуби і погибелі для лихої сили.

Фіндекано вже бачив стяг Майтімо, стяг з зорею Феанаро і посміхнувся цьому стягові, ніби побачив лице свого побратима. Та тут гомін пронісся межи його воїнами:

— Тіrа, Ельдар!

— Дивіться, Люди! Дивіться ліворуч!

Від Ангбанду мчали вовчі вершники. Їх було не так уже й багато — останнє, що зміг виригнути Ангбанд. Але за ними крокували балроги — Фіндекано нарахував шістьох. А за балрогами поспішав, перевалюючись на лапах велетенський loce, дракон … Ще кілька ящерів, менших за нього, спритно бігли вперед.

Дракони врізалися просто поміж двома воїнствами, дихаючи вогнем, випалюючи все довкола… Але Фіндекано не було коли дивитися в той бік — балроги насувалися просто на його лави.

— До мене, Ельдар і Адани! Стояти! Не бійтеся тьми!

Військо гітлумців та гондолінців теж розрізало навпіл. Фіндекано бачив, як друга половина гуртується біля стягу Туракано. Туди потрапили й Гурін з Гуором та їхні Адани. Біля Астальдо зосталася його дружина з Ейтель-Сіріону та наближені…

Страшним був цей останній бій, бій приречених. Фіндекано мав лише одне сподівання, що Майтімо таки прорветься до нього. Астальдо встиг помітити, що Наугрім Азаггала зуміли зупинити драконів завдяки своєму надміцному озброєнню, якому не надто шкодив навіть вогонь. Однак, зберігаючи еstel, Великий Князь Нолдор бився так, неначе вже загинув, не шкодуючи hrоа, дбаючи лише про честь.

Його найближчі, милі його серцю, помирали поруч, бо їхні душі палали тією самою гордістю Нолдор, за яку їх було і проклято Богами. Помирали без слів докору, намагаючись усміхнутись останньої миті… Лучники осипали балрогів стрілами, піхотинці метали в тварей списи, підібрані тут таки, на бранному полі… З четвірки тілоохоронців біля Фіндекано зостався лише Алмареа, а поруч з ним натягувала лук його кохана Ейлінель.

Вже не було Синьагіла — лучник та його подруга Ласселанте зосталися під мурами Ангбанду… Вже вирушив до Мандосу Елеммакіл, котрий зійшов кров’ю від численних ран. Вже загинув Мірімон, намагаючись захистити свого князя від балрога, який підступав все ближче, а жона Мірімона полягла ще раніше… Ось не стало Еркассе, ще одного друга дитинства, котрий прибув свого часу з Віньямару, щоб прийняти участь в битві… Перед очима Фіндекано загинула цілителька Лаурендіе та її meldo Таурохтар — цій гідній парі Пробуджених вдалося розвоплотити одного з барлогів коштом власного життя.

Астальдо не побачив, коли не стало Ейлінель, він це почув. Скорботним криком озвалася сурма Алмареа, і ще запекліше почав битися сурмач. Та біля князя зосталося лише троє — він, Ант Доронінг та Еленандар, котрий увіткнув списа з корогвою в землю і бився поруч з такою люттю, що його жахалися навіть ngaurі.

Просто на Фіндекано йшов Валарауко, котрий виріжнявся від позосталих навіть не більшим зростом — могутністю, яку одразу відчув Ельда. Це був Мая в образі балрога, той самий, що понівечив Феанаро, та полонив Майтімо. Астальдо згадав і ім’я — Готмог…

Ельда перекинув меча в лівицю і підхопив чийогось списа…

В його розумі чітко прозвучала пропозиція здатися, і Фіндекано тут таки закрив аvanire, обрубавши зв’язок. Він крутився довкола Валарауко, і бив, бив то мечем, то списом, бив по ногах, а Готмог люто вимахував то булавою, то бичем, не в силах покласти край цьому смертоносному танку. Зрештою, на допомогу начільнику балрогів поспішив останній його підлеглий: решта бо перетворилася на вогняні стовпи і розсипалась попелом.

Страшною ціною було знищено жахливих воїнів Ангбанду — княжої дружини вже не існувало. Біля стягу, що повівав на списі, непорушно лежав Еленандар, котрий загинув останнім.

Фіндекано пізно помітив другу тварь, але замість очікуваного смертоносного удару, балрог обвив його тіло своїм батогом, притиснувши руки до тулуба. Астальдо пручався, намагаючись видертися з пут, а Готмог, перепочивши трохи, дивився на нього з насмішкою в червоних очицях.

Зрештою, Фіндекано застиг на місці. Готмог навис над ним, дивлячись просто в почорніле від пилу лице.

— Це ти — Астальдо, — сказав, — гарний буде дарунок повелителю.

Сині грозові очі дивилися крізь Валарауко — в безодню.

— Тебе-то рятувати ніхто не прийде… Твого однорукого приятеля наші люди нині порубають на шмаття. А може захоплять живцем — знакомита буде розвага.

Цієї миті Фіндекано з жахом зрозумів, що тварь таки права, що Майтімо, якщо не загине, все одно потрапить їм до рук, кинувшись його рятувати навіть опісля розгрому… І він відчайдушно рвонувся, прагнучи погибелі, бажаючи її…

Готмог розреготався, спостерігаючи за його зусиллями, але тут, просто з-під ніг другого балрога підвівся на коліна зранений Ант Доронінг і всадив тварі в лапу по руків’я ніж магтанової сталі.

Балрог завив від болю і змахнув булавою, добиваючи Анта. Цієї ж миті Фіндекано вислизнув з послаблих пут, підхопив свого меча і вгородив його Готмогу в живіт.

Валарауко, засліплений болем і злобою, забув про суворий наказ від свого пана — привести до Ангбанду живцем князя Ельфів на прізвисько Астальдо. З усієї сили він обрушив булаву на воїна в сяючому шоломі, нівечачи його тіло, але давши волю духу.

Білий вогонь спалахнув над побойовиськом, покидаючи hrоа, а Готмог, зрозумівши, що Ельда є нині вільним, вив від люті і все бив булавою непорушну оболонку. Тоді зірвав зі списа блакитний стяг зі срібними зорями і втоптав його в калюжу крові загиблого воїна.

А Фіндекано вже стояв на прямій дорозі на Захід, повитій туманом, але не поспішав рушати… Дух його обернувся і злинув над полем битви, промайнув над військом Гондоліну, котре потроху відходило на південь, і, за страхітливим попелищем, яким пройшли дракони, побачив, як відчайдушно намагається вирватися з оточення Вастаків-зрадників, котрі таки наздогнали Маедросове військо, кіннота Феанаріонів. І як рветься не назад, до рятунку, а вперед, до погибелі, рудоволосий Ельда, котрий замість бойового гасла вигукує його еpesse:

— Астальдо! Мій Астальдо!

І теплий вітерець, торкнувшись його розпаленого обличчя, прошепотів знайомим голосом:

— Живи, Майтімо… Прошу тебе… Живи…

— Нельо! — крикнула вершниця в залляній кров’ю кольчузі, - Нельо, повертаємо… Ти його вже не врятуєш! Нельо! Рятуй хоча б братів!

Тоді Маедрос