Читати книгу - "Кораліна"

Дівчинка поклала кульку в кишеню халатика і вийшла в коридор.

А тут щось як ужалить її в обличчя, в руки! Так січе шкіру пісок на пляжі вітряного дня. Прикривши очі долонями, Кораліна пішла далі.

Піщані укуси жалили все дужче, а йти ставало дедалі тяжче й тяжче, от ніби вона ступала вже проти буряного вітру. Лихий то був вітер і до чого ж холоднющий!

Кораліна ступила крок назад, на вже пройдений шлях.

— Ой, ступай вперед! — прошепотів примарний голосок їй на вухо. — Бо карга сердиться.

Кораліна, все ще в коридорі, знову ступила крок уперед — аби тільки втрапити в новий порив шквалу, який колов їй щоки, обличчя невидимим піском, гострим, як голки, як бите скло.

— Грай чесно! — крикнула Кораліна в той вітер.

Відповіді не було, але вітер іще раз шмагонув дівчинку злостиво, а тоді ослаб і вщух зовсім. Минаючи кухню, Кораліна у тиші, що зненацька запала, вчула крапотіння води з незакрученого крана — а чи то довгі нігті «іншої матері» нетерпляче вистукували по стільниці? Їй так кортіло глянути, що ж там, але вона погамувала це бажання.

Ще кілька кроків, і дівчинка опинилася перед парадними дверми, й вийшла надвір.

Кораліна зійшла униз по східцях і подалася круг будинку до помешкання «інших» панн Примули й Форсібілли. Лампочки навколо їхніх дверей спалахували й гасли тепер майже безладно, тож не виходило жодних слів, які б могла втямити Кораліна. Двері були зачинені. Що, коли вони замикані? Дівчинка щосили їх штовхнула. Спочатку двері не піддавалися, а тоді раптом розчахнулись, і Кораліна вскочила, спотикаючись, у темне приміщення.

Дівчинка затисла в кулачку того камінчика з отвором посередині й рушила в чорноту. Вона сподівалася, що опиниться посеред зали, а попереду буде, за завісою, сцена. Але там не було нічого. Там панувала темрява, а театр був порожній. Обережно посувалася вона вперед. Щось зашелестіло над головою. Кораліна подивилася вгору, де пітьма була ще густіша, і в цю мить наступила на щось ногою. Вона нахилилася й підняла — ліхтарик! Увімкнувши його, обвела променем приміщення.

Театр був покинутий і занехаяний. На підлозі валялися потрощені стільці, й старе запилюжене павутиння оповивало стіни, звисаючи з перетрухлих балок і з майже перетлілих оксамитових завіс.

Знову щось шелеснуло. Кораліна спрямувала промінь ліхтарика вгору, на стелю. Там висіли якісь киселеподібні істоти, позбавлені хутра. Дівчинка подумала, що колись вони мали обличчя — можливо, навіть були собаками? Але які собаки мають шкіряні крила, мов кажани? Які пси можуть висіти догори дриґом, мов павуки чи ті ж таки кажани?

Світло стурбувало ті створіння, й одне з них знялося в повітря, важко б’ючи крильми запилюжене повітря. Воно пролетіло так низько над Кораліною, що вона мусила пригнутись. Створіння сіло на далекій стіні, а тоді рушило, чіпляючись кігтями, назад, до того гнізда кажанопсів під стелею.

Кораліна піднесла камінчика до ока й, дивлячись крізь нього, оглянула приміщення, шукаючи щось таке, що б жевріло чи блищало: то був би певний знак, що в цій залі є ще одна захована душа. Променем ліхтарика вона обмацувала залу, все вишукуючи-видивляючись, а від густих порохів у повітрі промінь здавався чимсь майже твердим.

Щось там таке видніло за зруйнованою сценою, на стіні за кулісами. Якесь сіро-біле, удвічі більше за Кораліну, воно приліпилося до стіни, мов слимак. Кораліна зробила глибокий вдих. «Я не боюсь! — запевнила дівчинка саму себе. — Тільки не я!» Сама собі дивуючись, видерлася вона на стару сцену, підтягуючись і втоплюючи пальці в спорохнявіле дерево.

Підступивши ближче до тієї прояви на стіні, вона розгледіла: то якась подоба мішка, чогось такого, як торбинка з павучими яйцями. Від променя те щось затіпалося. Щось там було, в тім мішку, наче людина, але наділена двома головами і вдвічі більшою кількістю рук і ніг, ніж мало б бути в когось одного.

Та істота в мішку здавалася жахливо безформною, недоробленою, от ніби зліпили з пластиліну двох людей, а тоді розігріли й сплющили водно.

Кораліна завагалася. Ближче підступати до тої маси їй не хотілося. Собако-кажани почали, одне по одному, спадати зі стелі й кружляти по театру, наближаючись до дівчинки, але й не чіпаючи її.

«Мо’, тут і немає жодних захованих душ? — подумала Кораліна. — То чи не ліпше буде вшитися звідсіля й пошукати деінде?» Вона востаннє оглянула приміщення крізь продірявлений камінчик: занедбаний театр мав блякло-сірий вигляд, але щось брунасте жевріло, розкішно-яскраве, мов полірована деревина вишні, всередині мішка! Хоч би що там жевріло, а його тримала одна з рук істоти, приліпленої до стіни.

Повільно рушила Кораліна по тій сирій сцені, намагаючись видавати якнайменше шуму, побоюючись, що, коли вона потурбує ту почвару в мішку, воно розплющить очі, побачить її, і тоді...

Це було б найстрашніше, що тільки вона могла собі уявити: що воно вирячиться на неї! Серце калатало в грудях дівчинки. Ще крок...

Ще ніколи Кораліні не було так страшно, але крок за кроком вона підступала все ближче. Ось і мішок. Тоді вона проштовхнула свою правицю в ту липучу, чіпку білість, що висіла на стіні. Коралінина рука заглиблювалась, а те ніби павутиння від цього тихо лускотіло, мов крихітний вогник, а ще ж воно липло їй до шкіри, до одежі — достоту, як облипає справжнє павутиння, як клеїться карамельна начинка. Та ось дівчинка таки добулася туди вгору й доторкнулася до холодної руки, пальці якої, відчувала вона, були зціплені навколо ще однієї скляної кульки. Шкіра почвари була слизька, мов вимащена киселем. Кораліна сіпнула кульку до себе.

Спочатку нічого не сталося — досить таки міцний був стиск пальців поторочі. А тоді, один по одному, ті пальці послабили свій зціп, і кулька, ковзь! — і вислизнула в Коралінину руку. Раденька, що почварині очі так і не розлупилися, вона просмикнула свою правицю на волю з того липучого павутиння. Посвітила на ті два обличчя й виснувала: ніби схожі на молодші версії панн Примули й Форсібілли? Але так скручені й сплющені докупи, неначе два шматки воску, розтоплені й злиті в одну моторошну річ.

Зненацька, без хоч би якого попередження, одна з чотирьох рук потвори хап Кораліну за правицю! Однак слизькі нігті лиш дряпнули шкіру дівчинки й не схопили руки, надто слизької від павутиння, й Кораліна змогла відскочити. І тут розлупилися ті очиська — чотири чорні ґудзі зблиснули, вирячившись згори на дівчинку, й два голоси, яких Кораліна в житті не