Читати книгу - "Кораліна"

— Злодюга! Віддай! Стій! Злодюга!

Довкола залопотіли крильми кажанопси. Кораліна почала свій відступ. Але швидко збагнула: хай там яке страхітливе було потворисько на стіні — те, що колись виступало на сцені як «інші панни Примула й Форсібілла», — воно лишалося закоконоване й приклеєне до стіни павутинним мішком. Воно нездатне було переслідувати її.

Кажанопси хляпали крильми, лопотіли-пурхали довкола неї, але ніякої шкоди їй не завдавали. Кораліна злізла зі сцени й посвітила ліхтариком, шукаючи виходу зі старого театру.

— Тікай, панночко! — захлипав дівчачий голосок їй у голові. — Тікай, не гайся! Ти вже маєш двох із нас. Тікай із цього пекла, поки ще тече кров у твоїх жилах!

Кораліна вкинула нову кульку до першої, в кишеньку. Он двері! Вона підбігла й потягла з усієї сили... Відчинилися, нарешті!

Розділ 9

А тим часом надворі світ обернувся безформною крутнявою туману, з-за котрого не проглядали ані силуети, ані тіні, тоді як сам будинок весь начебто покрутився і розтягнувся. Кораліні здалося, неначе будинок підступно скрадається й пильно стежить за нею, от ніби то й не дім, а сама тільки ідея дому... Ну, а особа, котра придумала цю ідею, звісно ж, ой не добра! Коралінина правиця досі була в липучому павутинні, й дівчинка, як могла, постаралася ту бридоту віддерти. Сірі вікна будинку поперекошувалися під дивними кутами...

«Інша мати» вже чекала на неї, стоячи на траві й згорнувши руки на грудях. Її чорні очі-ґудзики не виказували жодного виразу, але уста були міцно зціплені рисою холодної лютості.

Уздрівши Кораліну, вона простерла одну довгу білу руку й зігнула пальця, підкликаючи дівчинку до себе. Кораліна підійшла. «Інша мати» мовчала.

— Я знайшла дві душі, — доповіла Кораліна. — Маю знайти ще одну.

Вираз обличчя «іншої матері» ніскілечки не змінився. От ніби вона й не почула, що сказала Кораліна.

— Ну, я просто подумала, що вам цікаво знати, — додала Кораліна.

— Дякую, Кораліно, — холодно мовила «інша мати». Але голос її виходив не з рота — він долинав звідусіль: із туману, з мжички, з будинку, з неба. «Інша» додала: — Ти ж знаєш, я люблю тебе.

І Кораліна мимоволі кивнула головою. Бо й правда: «інша мати» любила її. Але любила так, як скупердяга любить гроші, а чи дракон — своє золото. Кораліна вичитала з очей-ґудзів своєї «іншої матері», що вона для неї — просто набуток, більш нічого. Улюблена тваринка, чия поведінка зайшла задалеко й перестала тішити господиню.

— Я не потребую вашої любові, — сказала Кораліна. — І нічого од вас не хочу.

— Навіть руки помочі? — перепитала «інша мати». — Досі ти так добре справувалася. І мені подумалося, що тобі, можливо, буде в знадобі невеличкий натяк, який підсобив би тобі довершити твій пошук скарбів.

— Я й сама чудово справуюся, — запевнила Кораліна.

— Авжеж, — визнала «інша мати». — Але якби ти захотіла потрапити у порожню квартиру в передній частині будинку, щоб там роздивитися, ти б наштовхнулася на замкнені двері — і що б ти тоді вдіяла?

— О! — протягла Кораліна. Вона мить подумала, а тоді запитала: — Від тих дверей є ключ?

«Інша мати» стояла, мов заклякла, в схожому на сірий папір тумані, серед світу, що робився дедалі пласкіший. Її чорні коси звивалися навколо її голови так самостійно, от ніби мали свій розум і свою мету, геть незалежні від розуму й цілей їхньої господині. Зненацька «інша» закашлялась, десь у глибині горла, а тоді розкрила рота.

Чаклунка підняла руку й зняла зі свого язика невеличкого мідного ключика від парадних дверей.

— Тримай! — мовила вона. — Це допоможе тобі втрапити досередини.

Недбалим рухом «інша» кинула ключа Кораліні, й дівчинка впіймала його однією рукою, не встигнувши й подумати, треба їй цей ключик чи ні. Ключ був іще ледь вологий.

Пронизливий вітер дунув на них, і Кораліна, здригнувшись, зиркнула набік. А коли знову глянула вперед, то була вона вже сама-одна.

Вагаючись, пішла вона довкола будинку до його фронтону й стала перед дверми порожньої квартири. Як і всі тутешні двері, ці також були пофарбовані в яскраву зелень.

— Вона не зичить тобі добра! — прошепотів примарний голосок їй у вусі. — Ми не віримо, що вона хоче допомогти тобі. Це може бути пастка!

— Так, либонь, ваша правда, — відповіла Кораліна. А тоді вставила ключа в шпарину й крутнула.

Двері безгучно відчинилися, й Кораліна тихо увійшла досередини.

У цьому помешканні стіни були кольору несвіжого молока. Дерев’яні дошки підлоги світили голизною, тхнули пилюкою, а ще мали сліди від лежання колись на них старих килимків і рядюжок.

Тут не було жодної меблини, тільки видно було, де меблі стояли колись. Нічим не прикрашені стіни виказували відсутністю кольору, де колись висіли картини чи світлини. Тут панувала така глуха тиша, аж Кораліні здалося, ніби вона чує, як пилинки плавають у повітрі.

Тут з’ясувалося: Кораліну дуже непокоїть, чи не вискочить раптом щось на неї! То вона почала насвистувати. Їй здавалося, що, як вона свистітиме, то поторочам не так просто буде напасти на неї.

Спочатку вона перейшла в порожню кухню. Тоді перетнула порожню ванну кімнату, де була сама чавунна ванна, а в ній покоївся здохлий павук завбільшки з невеличкого кота. Остання кімната, котру вона подивилася, була, так їй подумалося, колись спальнею; Кораліна припустила, що прямокутна тінь пилюки на дошках підлоги утворилася від колишнього ліжка. А тоді вона придивилася краще й похмуро усміхнулася. Вкручене у дошки тут видніло велике металеве кільце. Кораліна стала навколішки, вхопила холодне кільце обіруч і щосили потягла вгору.

Жахливо повільно, тяжко, зі скрипом піднявся прямокутний шмат підлоги на завісах. То була ляда. Та хоч вона й піднялася, в темному отворі Кораліна побачила саму пітьму. Дівчинка опустила руку й намацала холодний вимикач. Клацнула ним, не дуже й сподіваючись, що спрацює, але десь там унизу засвітилася лампочка, й розлилося блідо-жовтаве світло. Завидніли східці, що вели вглиб, — і нічого більше.

Кораліна сягнула рукою до кишені й дістала свого просвердленого камінчика. Подивилася крізь нього в той підвал, але не побачила нічого. То й сховала камінчика назад, до кишені.

Вгору з підвалу піднявся дух