Читати книгу - "Кораліна"

— Добре! — стенула плечима Кораліна. — Домовились.

Вона розважливо спожила свій сніданок, щосили стримуючи себе, аби не проковтнути їду, мов голодна вовчиця.

Поки дівчинка їла, «інша мати» невідривно видивлялася на неї. Нелегко було збагнути вираз у тих чорних ґудзях «материних» очей, але Кораліні подумалося: «Схоже, „інша“ також голодна!»

Вона випила помаранчевий сік, але не змогла присилувати себе хоч сьорбнути гарячого шоколаду, дарма що знала: він буде їй до смаку!

— Де можна мені розпочати пошуки? — запитала Кораліна.

— Де хочеш, — зронила «інша мати» таким тоном, ніби їй і справді було байдуже.

Кораліна подивилася на неї й тяжко задумалася. Не було сенсу, вирішила вона, обстежувати сад і позабудинкову територію: вони не є справжні, а отже, й не існують. Не існували ні занедбаний тенісний корт, ні бездонний колодязь у світі «іншої матері». Справжнім, реальним був тільки сам будинок.

Дівчинка роззирнулася по кухні. Відкрила духовку, зазирнула до холодильника, покопирсалася у відділенні для салатів холодильника. «Інша мати» ходила назирці за нею, дивлячись на Кораліну з посмішечкою в кутиках своїх губів.

— До речі, а які душі завбільшки? — запитала Кораліна.

«Інша мати» вмостилась за кухонним столом, прихилившись спиною до стіни, але так нічого й не відповіла. Вона поколупалася в зубах своїм довгим нігтем із червоним лакуванням, а тоді почала легенько постукувати: тук-тук-тук! — по відполірованій чорній поверхні своїх чорно-ґудзикових очей.

— Гаразд, — мовила Кораліна. — І не кажіть. Мені байдуже. Це не має значення, допоможете ви мені чи ні. Всі знають, що душа завбільшки з пляжного м’яча.

Вона сподівалася, що «інша мати» бовкне щось ніби: «Дурниці! Вони завбільшки з дозрілу цибулину — чи валізу — а чи дідусеві годинники!» Але «інша мати» просто усміхалася, а те постукування пальцем по ґудзику-оку було таке постійне й нескінченне, мов крапотіння води з нещільно закрученого крана. І тоді Кораліна збагнула: то й справді крапотить вода, а «інша мати» мов випарувалася! Дівчинка лишилась сама-одна в кухні.

Кораліна здригнулася. Вона воліла, щоб «інша мати» була в якомусь одному місці, бо якщо ця жінка ніде, то вона може перебувати де завгодно! І, зрештою, те, чого не бачиш, воно завжди страшніше. Дівчинка заклала руки в кишені, й пальці зімкнулися навколо заспокійливої форми камінчика з отвором посередині. Вона вийняла камінчика з кишені й, тримаючи перед себе, мов якого пістолета, вийшла в коридор.

Ніде жодного звука — крім того крапотіння води з крана.

Кораліна подивилася в дзеркало у кінці коридору. А воно на мить затуманилося, і в ньому неначе попливли обличчя, невиразні, безформні, а тоді обличчя зникли, і в дзеркалі не стало нікого — крім дівчинки, замалої зростом як на її вік, і в руці вона тримала щось таке, що ледь жевріло, мов зелена жаринка.

Кораліна перевела погляд на свою руку: в ній був простий крем’яшок із просвердленою дірочкою, брунастий некоштовний камінчик. Тоді знов перевела погляд на дзеркало: там її камінчик мерехтів, мов який смарагд. Та ось із камінчика в дзеркалі вихопився промінь зеленого полум’я й полетів до Кораліниної спальні.

— Гмм! — вихопилось у Кораліни.

Хутчій за тим променем до спальні! Коли Кораліна увійшла, іграшки схвильовано затріпотіли, от ніби раді були бачити її, а маленький танк викотився з коробки для іграшок, щоб привітати малу господиньку, й переїхав своїми гусеницями кілька інших цяцьок. Та ось він гепнувся на підлогу й перевернувся, та так і лишився лежати на килимку, мов жук, що перекинувся на спину. Танк гурчав і ганяв свої гусениці по колу, аж поки дівчинка взяла його й поставила «на ноги». Засоромлений танк утік під ліжко.

Кораліна роззирнулася по кімнаті.

Позаглядала в шафки й шухлядки. Тоді взяла коробку для іграшок за один край і висипала всі іграшки на килимок, а вони забурчали, почали потягатися, звиватися з незвички, звільнившись від обіймів одне одного. Сіра кулька викотилася на підлогу й стукнулася об стіну. Кораліна подумала, що жодна з іграшок не є дуже схожа на душу. Взяла, порозглядала срібний браслет з амулетами: з нього звисали крихітні тваринки-амулетики, які гасали одна за одною по периметру браслета, так що лисиця ніколи не доганяла кроля, а ведмідь не міг угнатись за лисицею.

Кораліна розтулила долоньку й подивилася на камінчик з отвором, сподіваючись дістати якусь підказку, але не отримала нічого. Висипані з коробки іграшки здебільшого позалазили під ліжко, поховалися там, а ті кілька цяцьок, що лишилися на видноті: зелений пластмасовий солдатик, скляна кулька, яскраво-рожеве йо-йо і подібний дріб’язок — то все були такі речі, яких повно на дні коробок для іграшок у реальному світі: забуті, покинуті й не люблені.

Кораліна вже хотіла піти пошукати деінде, а тоді згадала той голос у пітьмі, тихий-тихий шепіт, і що він сказав їй робити. Вона взяла камінчика з отвором і підняла на рівень свого правого ока. Приплющила ліве око й подивилася на кімнату крізь той отвір у камінчику.

Світ, яким вона його побачила крізь камінчик, був безбарвно-сірий, мов малюнок сірим олівцем. Усе здавалося сірим... ні, не геть усе! Щось там блищало на підлозі, а барва — мов жарина в коминку дитячої кімнати, а чи мов червоно-жовтогарячий тюльпан, що хитається під травневим сонцем. Побоюючись, що, коли вона відірветься оком від камінчика, та ніби жарина щезне, Кораліна простягла ліву руку, мацаючи: де ж воно, те, що яріє?

Та ось її пальці зімкнулися навколо чогось гладенького й прохолодного. Вона його підхопила, а тоді відвела камінчика з отвором від ока, щоб розглянути знахідку. Скляна кулька з дна коробки для іграшок невиразно сіріла на рожевій її долоньці. Кораліна знов піднесла дірявого камінчика до ока й подивилася крізь камінчик на кульку. І знову кулька запалахкотіла, заіскрилася червоним вогнем!

І чийсь голосочок прошепотів їй у голові:

— Як по правді, пані, то я оце, подумавши, переконався: я, звісно, був хлопчиком! Ой, але тобі треба поспішати! Ти маєш знайти ще двох із нас, а та карга вже розсердилася на тебе за те, що ти відкрила мене!

«Якщо я маю це зробити, — подумала Кораліна, — то тільки не в цих її одежинках!» То й перевдяглася знову в свої піжаму, блакитний халатик, взула свої капці, охайно склавши й залишивши сірий светрик і чорні джинсики на ліжку, а жовтогарячі черевики — на підлозі біля коробки