Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У 1970-х Китай теж був противагою Європи, щоправда, уже в іншому розумінні. Тепер Китай символізував інновації та зміни, а китайці жили в духовному всесвіті, звільненому від деспотичної ідеології капіталізму. Теорії про вирішальну та позитивну роль третього світу, поширювані через бомбардування США В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі, відводили Китаю чільну роль у боротьбі з нерівністю у світі. Як країна третього світу, вона очолила такий собі міжнародний третій стан — як паралель із третім станом у часи Великої французької революції у XVIII столітті. Різниця, щоправда, полягала в тому, що Китай розпалить революцію не лише в одній країні, а в усьому світі, прагнучи створити глобальну справедливість. Тож Китай став новим утіленням поступу й революційного утопізму, а не варварської ідеології й нерухомого традиціоналізму, як раніше.
Поки Вебер говорив про китайську культуру як про Ахіллесову п’яту розвитку, цей новий Китай не лише подолав китайську культуру, а й обмеження «культури» загалом[101]. Практику Мао й Культурної революції натомість сприймали як таку, що відповідала загальноісторичним законам; у їхніх діях «відбивалася» сама історія. Китайці показували решті світу шлях до справедливого суспільства. Так, маоїзм викреслили з історії Китаю, позбавили всього, що могло стати на заваді перетворити китайське на загальне. Адже, щоб Китай міг стати взірцем боротьби проти несправедливості у світі, у Норвегії, Колумбії чи Індії, потрібно було, щоб він мав якомога менше винятково китайських рис. Тож роль Китаю як маоїстської утопії сприймали не як антиісторичну, а як цілком логічну.
Інтерпретація та використання історії Китаю як політичної зброї точно не відійшло в минуле. Збільшена напруга й постійні конфлікти між Заходом і Китаєм, а надто між США та Китаєм, може, призведуть до того, що ми житимемо в час діаметрально протилежних уявлень про Китай. Уже з’явилися і ще з’являтимуться книжки, статті та твердження, що намагатимуться просунути визначений погляд на Китай (див. п’яту частину). Так розвідка про династію Мін має абстрагуватися від давньої традиції інтерпретації, що зводила історію Серединного царства до аргументу в політико-ідеологічній боротьбі. У Європі та західному світі до того ж історію Китаю часто розуміли хибно й стереотипно, вважаючи цю країну або за цілком ворожу, або за цілком дружню.
Захід і Османська імперіяОсманська імперія відігравала головну роль у європейській історії впродовж майже семисот років. Розуміння й описи того, що цінувала та представляла імперія, довго перебували в центрі європейської політики й того, як Європа описувала себе та світ. Однак, на відміну від Китаю, у західних дискусіях Османська імперія ніколи не була ідеалом чи утопією[102].
В останні десятиліття в західних уявленнях про Близький Схід домінувала критика «орієнталізму». Американський історик Едвард Саїд, найвпливовіший дослідник упередженого ставлення Заходу до Сходу та ісламського світу[103], обстоював думку, ніби на інтерпретації впливало те, що їхні автори були частиною європейського колоніального проєкту. Позаяк увесь цей проєкт обґрунтовували уявленнями про вищість європейської культури, то й самі вчені виробляли «орієнталістські» шаблони. Близький Схід був «інший», «екзотичний» та «ірраціональний», підтверджуючи сприйняття себе Заходом як «нормальних» і «раціональних». Так, «інші» виникли як протилежність Європи. Ця критика орієнталізму доходила висновку, що західні вчені через свою позицію в ієрархії політики та ідеї могли лише робити «інших» екзотичними.
Критики орієнталізму віднайшли не відому раніше рису багатьох європейських і західних описів Сходу. Це стосувалося, зокрема, текстів ХІХ століття, написаних у період розквіту європейського колоніалізму. Але з науково-теоретичного погляду це поклало край традиції, у котрій аж роїлося упереджень і стереотипів — позицій, що унеможливлювали справжню науку та наукові дискусії. Коли якість дослідження або його надійність a priori визначені походженням автора, годі говорити про універсальну, міжкультурну інтерпретацію чи про глобальну історіографію. І якщо західний учений виявить ірраціональне явище на Близькому Сході чи в Азії й зрозуміє, що воно також існує в Бразилії, США й Норвегії, у межах тієї традиції цю нібито «ірраціональність» відкинуть як упередження. Тож найважливіша думка критиків полягає в тому, що на інтерпретації Близького Сходу впливала й досі впливає лише європейська колоніальна домінація. Така гостра позиція, однак, антиісторична.
Унаслідок цього всього історичними змінами балансу сил між Європою і Близьким Сходом або нехтували, або зовсім стирали їх з історії. Османську імперію як найбільшу у світі імперію впродовж сотень років боялися в Європі. Страх того, що османам вдасться завоювати християнський світ, насправді не безпідставний. Упродовж цього тривалого періоду європейці не вважали себе вищими за Близький Схід чи Османську імперію, а радше вбачали в Сході смертельну загрозу християнській Європі. Географічне поширення Османської імперії вважали за продовження ісламської експансії, що тривала більш-менш безперервно, починаючи з VII століття. Те, що в часи Мухаммада було маленьким регіоном на півдні Аравійського півострова, де домінували мусульмани, за першого халіфату розширилося на майже весь Близький Схід і Північну Африку, а у VIII столітті великі частини Іспанії та Португалії опинилися під ісламським пануванням.
За 300 років після того, як імператор Костянтин заснував Константинополь, назвавши місто «новим Римом», а імператор Феодосій у 380-х оголосив християнство державною релігією, мусульманські війська стояли під мурами міста. Багато найважливіших подій у перше століття Церкви, як-от собор у Нікеї, де християнські священники вперше зібралися, щоб з’ясувати головні питання віри, відбулися саме на території сучасної Туреччини[104]. З експансією ісламу стало, певна річ, важливо завоювати Візантію, почасти через те, що її столиця була бастіоном християнства в регіоні, почасти через стратегічне розташування на кінці Шовкового шляху як ворота до Європи. Мусульманські війська воювали проти ослабленої Східної Римської імперії майже безперервно, починаючи з VII століття.
Через ці тривалі, столітні воєнні конфлікти й постійні ісламські спроби завоювати Візантію з плином часом виникла ідея про «Європу» з одною ідентичністю, пов’язаною з образом «християнського континенту». Важлива подія, що має значення для того, як Близький Схід сприймали та описували, сталася, коли Візантія поклала край ісламським спробам завоювати імперію 678 року. Відтак візантійське керівництво в ХІ столітті попросило папську церкву та європейців прийти на допомогу, коли мусульманські війська атакували «Святу землю», яка на той час ще була під слабкими крилами Візантії. Це призвело до християнських походів та їхньої доби — тривалої воєнної конфронтації між європейським християнством та ісламом, — яка скінчилася поразкою хрестоносців[105].
Коли мусульманські сили, зрештою, захопили «Святу землю», а Османська імперія завоювала Константинополь та окупувала суттєву територію Балкан, Чорне море подеколи ставало внутрішнім османським морем[106]. Це була стратегічна поразка ширення християнства на Близькому Сході
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт», після закриття браузера.