Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

повідомив, що всі автобуси в Стамбулі їздитимуть із прапором на згадку про те, як османи завоювали християнський Константинополь 558 років тому, 29 травня 1453 року[95]. Це рішення втілює історичну та радикальну зміну в турецькій державотворчій ідеології, тож його можна вважати за відкриту конфронтацію із християнською Європою, чиїм союзником Туреччина є в НАТО. Це цілком імовірно, але тут, по-перше, йшлося про нову внутрішню політику, а по-друге, про регіональні амбіції Туреччини. Те, що ісламське завоювання столиці східної Церкви тепер стало святом, безпосередньо суперечило політиці батька сучасної Туреччини — Кемаля Ататюрка (1881—1938). Якщо Ататюрк обстоював світський націоналізм, то Ердоган намагався закласти підвалини націоналізму, натхненого ісламом[96]. Ататюрк прагнув покласти край османській традиції: він забороняв вкривати голову в університетах і школах, заборонив політичні партії, що мали релігійну програму, а також запровадив європейський алфавіт замість арабських символів. Це був один із головних архітекторів формального розпаду Османської імперії та ісламського халіфату 1924 року. Так Ердоган намагався відмотати частину історії до доататюрківських часів. І у внутрішній, і в зовнішній політиці Туреччина тепер мала захищати іслам. Пропагована велич могутньої Османської імперії мала допомогти створити нову національну єдність, згуртовану навколо ісламу, а не турецького націоналізму, і водночас сприяти Ердогану та новим геополітичним амбіціям Туреччини.

Коли 2011 року Ердоган асоціював себе та свою партію ПСР із перемогою Османської імперії над християнською Візантією, він зайняв позицію в боротьбі в самому ісламському світі, і в боротьбі за вплив із Саудівською Аравією та Іраном. Позаяк Туреччина стала головною базою Братів мусульман, після того як тих у Єгипті визнали терористичною організацією й відтак вислали, багато ісламістів вважають Османську імперію за приклад ісламської боротьби проти Заходу. Інші вважають ердоганівське відновлення османської традиції за перешкоду для європейського майбутнього Туреччини, зокрема тому, що, на їхню думку, Османська імперія занепала через іслам[97], головну причину вад технічного, політичного й економічного розвитку й лібералізації. Ще інші вважають Османську імперію за приклад вдалого мультикультуралізму, а критики такого погляду стверджують, що це була мультиетнічна імперія, яка ґрунтувалася на систематичній дискримінації всіх, окрім мусульман.

Офіційне святкування османських перемог 1453-го актуалізує історію Османської імперії і з інших причин. Подамо кілька прикладів: нерозв’язане національне питання курдів, які живуть у чотирьох країнах Близького Сходу, а також у багатьох європейських країнах, — це головно результат наднаціонального характеру Османської імперії й того, як вона розпалася незадовго після Першої світової війни. Занепад Лівії як держави після того, як Муаммара Каддафі скинули й убили, годі зрозуміти, якщо не знати, як цією країною керували впродовж п’ятисот років за влади османів. Напруга на Балканах, між сербським антиісламським націоналізмом і мусульманським Косовом, — це наслідок вдалого експансіонізму Османської імперії.

Османська імперія стала актуальною в Норвегії також через іншу й безпосереднішу причину. Велика частина мігрантів з Азії й Африки до Норвегії походять із районів, якими в певні періоди правили османи, — або вони мають балканське, іракське чи сирійське походження, належать до курдів чи турків, або походять з Еритреї, Ефіопії чи Сомалі в Африці. Османський період історії Туреччини актуалізований також через активну роль турецького уряду щодо іммігрантських громад, почасти щоб посилити позиції Ердогана на батьківщині, почасти щоб просувати позицію Туреччини щодо інших мусульманських країн Близького Сходу. Зовнішня політика Норвегії також тривалий час була зосереджена на регіонах, які довго були частиною Османської імперії та потерпали від внутрішніх і регіональних конфліктів, частково посилюваних історичною роллю імперії — як-от Палестинське питання, війна в Лівії, тривалі війни між Еритреєю та Ефіопією, війни в Іраку та Сирії й навіть громадянська війна в Судані. Якщо проглянути дебати, які точилися в норвезькому парламенті щодо політики в цих регіонах, ми побачимо, що спадок Османської імперії та її вплив на політичну гру в цих регіонах ані згадували, ані розуміли.

  Інтерпретація та стереотипи

Щоб хоч трохи збагнути, що сталося під час розвитку династії Мін та Османської імперії 500 років тому, цей розвиток потрібно розуміти історично, тобто як закінчене минуле. Це передбачає, що аналіз водночас розглядатиме, як політичні áктори цю історію використовували й використовують досі. А втім, потрібно знати й відмежовуватися від суб’єктивних методів інтерпретації, які бачать світ через призму політики чи ідеології або сприймають його лише через панівну традицію.

Певна річ, годі спостерігати за хаотичною, некерованою реальністю й не фільтрувати її. На ці фільтри зазвичай впливають потужні світогляди та сучасні самосприйняття різних народів. Тому потрібно спробувати наблизитися до такого проблемного питання, як історія Китаю й Османської імперії, так дистанційовано та збалансовано, як можна. Серед небагатьох наявних методів — дослідити, як на аналіз цих держав вплинуло те, як їх розуміли впродовж історії. Саме тому важливо визначити та обговорити особливості європейських інтерпретацій. Крім цього, такі традиції становлять важливу частину світової історії.

  Захід і Китай

Коли французькі філософи та реформатори суспільства Монтеск’є і Вольтер у XVIII столітті читали одну книжку про Китай[98], вони дійшли різних висновків щодо того, як зображувати та розуміти Серединне царство. Вольтер сприймав Китай як таке собі ідеальне суспільство: у китайців не було духівництва, що на них тиснуло, як католицька церква у Франції та Європі, вони жили без дворянства, а найосвіченішим класом у суспільстві були високопосадовці. Він бачив, що китайці мали ідеалізовану моральну науку. Вольтер погоджувався з німецьким філософом Ґоттфрідом Ляйбніцом, який раніше запропонував, щоб китайські місіонери їздили в Європу й розповідали про своє практичне розуміння життя[99]. Наприкінці XVIII століття Вольтер пропонував брати Китай за взірець саме тоді, коли країну заледве можна було вважати за зразкову. Монтеск’є натомість сприймав Китай як східну, політично відсталу, деспотичну державу, ігноруючи досягнення режиму. Він зосереджувався на теорії буржуазної держави, а зображуючи Китайську імперію як деспотичний режим, намагався підкреслити, що його визначення форм правління теоретичне. Річ у тім, що обидва філософи тлумачили Китай через призму власних політичних проєктів на батьківщині — це один із багатьох ранніх прикладів того, як боротьба за «справжній Китай» перебувала під впливом політично-ідеологічних течій у Європі та на Заході.

У ХІХ столітті, коли соціологи, історики та політики намагалися обґрунтувати, чому саме Англія вела світ у промислову еру, потрібно було зрозуміти провали Китаю. Ця країна в очах громадськості стала втіленням стагнації, варварства й неволі, тобто всього того, чим Європа вже не була. Відтоді як Марко Поло в XIІІ столітті описав враження від Китаю Хубілая в «Подорожах Марко Поло», європейці сприймали Китай як країну, що в багатьох сферах була витонченіша й складніша за Європу[100].

У ХІХ столітті в Європі панувало почуття вищості та тріумфу, спричинене промисловою революцією. Карл Маркс і Фрідріх Геґель, як і Макс Вебер на початку ХХ століття і зрештою багато інших впливових істориків та соціологів погоджувалися, що проблеми Китаю головно були вислідом їхньої історії. Країна зайшла в глухий кут — чи то через конфуціанство, імператорський деспотизм, азійські методи виробництва, технічну млявість,