Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

й вершина ісламської влади в Європі та світі[107]. Іслам натомість чимраз більше асоціювали з Османською імперією й турками, що там домінували. Серед багатьох, хто вважав імперію за затятого ворога Європи, був Мартін Лютер, який 1529 року опублікував книжку «Vom Krieg wider die Türken», або «Про війну з турками». Лютер був проти всього, що скидалося на релігійний похід, але закликав роздроблені європейські держави об’єднатися в оборонній війні проти набагато потужнішої турецько-османської імперії.

Тож, аналізуючи, як Європа інтерпретувала османів, не можемо ігнорувати цю частину історії між Європою та Близьким Сходом від VI до XVII століття. Тоді ж бо аналіз буде незбалансований і зосереджуватиметься винятково на короткому колоніальному періоді. Так, упродовж багатьох століть європейці, як порівняти їх з османами, були «відсталі інші»[108].

В останні десятиліття ісламський світ та іслам аналізували через призму двох украй різних перспектив, жодну з яких не можна пов’язати з уявленням про Схід у ХІХ столітті як «екзотичних інших». Перша перспектива сприймає іслам та ісламізм як антитезу й загрозу всьому тому, що уособлює світська Європа. Історичним прикладом цієї перспективи є теорія про те, що колишні конфлікти між цивілізаціями відновляться, а в майбутньому триватиме боротьба між цивілізаціями, а надто між західною та ісламською. Таке розуміння інтерпретує глобалізацію як процес, що не врівнюватиме всіх, а призведе до того, що люди пов’язуватимуть ідентичність із цивілізацією, етнічною належністю чи релігією[109]. Прибічники цієї теорії вважають, що її підтверджують фундаментальні ісламістські сили, які постійно твердять, що західний світ та його цінності — це сатанинські цінності. Інший аргумент на користь цих теорій — терористичні акти ісламістів проти Заходу і християн. Така перспектива наголошує на війнах Османської імперії проти заходу, інтерпретуючи їх як попередника війни ісламізму проти Заходу. Так, Мехмед ІІ Завойовник і Ердоган опиняються на одній довгій лінії історії.

Друга панівна перспектива — це безпосередня протилежність «орієнталізму». Згідно з нею, усі люди, попри походження, однакові й рівні, зокрема в тому розумінні, що всі мають однакове уявлення про цілі розвитку й те, що таке добре суспільство. Тож у цій перспективі Схід не є протилежністю Європи, а радше паралеллю західного світу. Описи чи дослідження розбіжностей між «нами» та «іншими» сприймаються як упереджені чи «орієнталістські». Та якщо в колоніальній традиції Схід сприймали як ірраціо­нальний, то в повоєнний час його почали сприймати як однодумця, раціонального «партнера» чи «отримувача допомоги».

Наративи про антиколоніалізм і системи міжнародної допомоги, що домінували в риториці у другій половині ХХ столітті й досі чинять суттєвий вплив, не можуть і далі ґрунтуватися на уявленні про те, що певні релігії чи культури мають вирішальне значення в процесах розвитку. У Норвегії — державі, більшість гуманітарної підтримки якої спрямована ісламським країнам і країнам із великими ісламськими меншинами, — це також вплинуло на те, як громадськість обмірковувала історію ісламських країн і події в раніше османських регіонах. Так, іслам й ісламізм, а також політично-релігійні традиції, що розвинулися на теренах Османської імперії, часто сприймали як неважливі. Ними нехтували або зводили до інших, менш важливих ідей. Або пояснюють як соціальну реакцію на політику Заходу, а отже, вважають за щось тимчасове, а не загальне й конститутивне. Релігійні традиції взагалі ігнорують, вважаючи їх за тимчасові явища, що не мають реального значення для процесів розвитку. На думку прихильників цієї універсалістської школи, її надійність підтверджена історією: країни, де домінує іслам, з плином часу набувають більше рис, щоб удосконалити суспільство та реалізувати людський потенціал.

Цей огляд того, як інтерпретували Китай та Османську імперію впродовж історії, продемонстрував, як на описи цих країн впливали тогочасні традиції та уявлення. Знаючи про óбрази ворога, орієнталізм і повоєнний універсалізм, ми не отримуємо жодних гарантій. Утім, зважаючи на їхнє існування, можемо спробувати позбутися панівних стереотипів і поглянути на минуле неупереджено.

У всьому різноманітті та складності династія Мін та Османська імперія мають істотні історичні риси, через які їх доцільно аналізувати одночасно й через які вони особливо цікаві в наш час. Річ у тім, що обидві ці сили розвивалися перед епохою західного домінування, а їхню історію сьогодні використовують впливові політичні áктори, просуваючи власні інтереси. Історія династії Мін та Османської імперії яскраво свідчить про те, що погляду, за яким Захід — це головний áктор, взірець і мірило, варто покласти край. Минуле обох цих держав може дати змогу по-новому поглянути на загальніші історичні питання, наприклад на взаємозв’язок між природою та розвитком суспільства, між ідеями про справедливість та історичними змінами і на тезу про розвиток як нормальний стан суспільства.

  Династія Мін: сильна держава з деспотичними рисами

Династія Мін прийшла до влади внаслідок повстань проти династії Юань на початку XIV століття[110]. Династія Юань втратила владу, як і багато інших династій у тривалій і детальній історії Китаю, через внутрішні міжусобиці, зазвичай поєднувані з природними катастрофами[111], на тлі яких європейські вічні зими чи періоди голоду видаються майже непомітними. Династія Юань, що її заснував Хубілай, занепала через цілий букет таких причин. Те саме станеться і з династією Мін, щоправда, за 276 років.

Тож «Сяйниста династія» народилася в селянських повстаннях і громадянській війні. Чжу Юаньчжан став першим за майже 2000 років імператором селянського походження. У дитинстві Чжу втратив батьків через паводок — вони померли внаслідок пошесті, зазвичай поширюваної в Китаї серед затоплених руїн. Незабаром він, як і багато інших сиріт у китайській історії, став монахом у буддистському монастирі. Завдяки незвичній вправності й хитрості, які він виявив як солдат і військовий стратег спершу проти зовнішнього ворога, династії Юань, а відтак у між­усобицях проти інших повстанців, Чжу Юаньчжан заснував нову династію. Як імператор Хун У (1328—1387), він керував найрозвиненішою країною світу від 1368 року й аж до смерті.

Складно знайти іншу людину, яка вплинула на напрямок історії Китаю більше, ніж засновник династії Мін[112]. Імператор одразу продемонстрував грубу силу, щоб довести, що династія Мін уособ­лює стабільність і стійкість, а династія Юань — злочинність і хаос. Економіка та сільське господарство були в жахливому стані, а державний апарат, що мав би гуртувати велику країну, був переважно зруйнований. Хун У пообіцяв очистити Китай від того, що він називав впливом монгольських варварів, і тут абсолютно потрібною була сильна держава із сильним керівництвом.

Імператора Хун У описували як завбачливого лідера, іноді навіть як креативного генія, але відтак у нього розвинулися параноїдальні симптоми й він заледве не збожеволів. У 1380 році, наприклад, він звинуватив свого найважливішого радника в підривній діяльності та присудив йому смертну кару, а шукаючи змовників, убив 30 000 осіб. Хун У закликав розвивати державну бюрократію, що ґрунтувалася б на досягненнях, але постійно демонстрував власну безмежну владу. Він розбудував таку інституційну систему, де удар тяжкою бамбуковою палицею був звичним покаранням, а тих, хто працював на вищих бюрократичних рівнях, могли забити на смерть за найменший непослух. Ман­дарини були мандаринами з однієї причини — вони виконували доручення імператора. Хун У також відомий завдяки вислову про те, що він колись зробив із людьми,