Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

Я стримувала себе, щоб знову не заплакати, коли йшла холодним лікарняним коридором. З лікарнею в мене пов’язані не найкращі спогади, тому я рідко тут бувала. Коли сестра повідомила, що мені потрібно приїхати саме сюди, в мене наче земля пішла з-під ніг. 

Серце забилось швидше, коли я побачила сестру. Вона сиділа на кріслі схиливши голову, ліктями впершись у коліна.

— Віолетто. — тихо прошепотіла.

Вона підняла голову і зустрілась зі мною поглядом. Сестра підбігла і міцно обійняла мене за плечі. Я легко провела рукою по її золотавому волоссю, заспокоюючи.

Відірвавшись від мене, вона зацікавлено поглянула на чоловіка, який стояв у мене за спиною.

— Як тато? — стривожено запитала.

— Його зараз оглядає лікар. — відповіла вона, опустивши погляд. — А це хто з тобою?

Вона махнула головою у бік. Я відкрила рот в спробі щось сказати, але Давид перебив мене :

— Я її бос.

Я полегшено видихнула, коли кинула оком на свою праву руку. Не знаю, як у всій цій метушні, здогадалась зняти обручку. Але це мене врятувало від зайвих питань.

Вона підозріло примружила очі окидаючи його поглядом.

— Ніколи не бачила, щоб велике керівництво так опікувалось своїми підлеглими, — уїдливо сказала Віолетта. — Ви до кожного свого працівника так ставитесь?

— Віолетто, — загрозливо прошепотіла, кинувши на неї різкий погляд.

— Що? — обурилася вона, поглянувши на мене. — Мені цікаво.

Вона знизала плечима і склала руки на грудях.

— Не до усіх. — спокійно сказав Давид. — Але зараз не час задавати такі питання. Твоя сестра сама ледь не втратила свідомість, поки ми їхали.

Я затамувала подих, коли двері палати відчинились і звідти вийшов молодий чоловік у білому халаті.

— Добрий день. Ви родичі Олексія Ковальчука? — запитав, запихаючи ручку у верхню кишеню.

— Так. Він наш тато.

— Внаслідок падіння в нього незначна гематома на потилиці. Також ми взяли у нього аналізи, пізніше медсестра забере його на ще одну процедуру. Причин для хвилювання не має. 

— Ми можемо до нього зайти? — запитала з надією.

— Не більше п’яти хвилин, йому зараз потрібний відпочинок. — серйозним тоном відповів лікар.

— Лікарю, можна вас на хвилинку… — краєм вуха почула слова Давида, перед тим, як зайти в палату.

На очі знову виступили сльози, коли побачила батька в такому вигляді.

— Тату, — тихо сказала, опускаючись біля нього на лікарняне ліжко.

Він відкрив очі та глянув своїми лісовими очима.

— Мої дівчатка. — прошепотів він.

— Ми так злякалися за тебе. — сказала сестра, сідаючи на стілець.

— Я в порядку. — прохрипів він.

Я міцно стиснула його долоню і тепло посміхнулася. Він завжди був для нас прикладом хорошого батька. Якщо в когось з нас виникали проблеми або негаразди, він вчив ніколи не здаватись. Ми пробули біля нього ще декілька хвилин, поки не прийшла медсестра.

Коли ми вийшли в коридор, я схопила сестру за руку.

— Ти їдь додому я ще тут залишусь. — мовила я.

— Лікар сказав, що з батьком все добре. — пробурмотіла вона. — Ти від мене щось приховуєш?

Вона дивилась на мене сумніваючись, але причин для цього не було.

— З ним справді все добре. — запевнила її.

— Гаразд. — втомлено видихнула сестра. — Подзвони, якщо буде щось потрібно.

— Іди вже. — сказала відпускаючи її руку.

Я дивилась їй у слід, доки вона не зникла за поворотом. На вигляд вона була вся у маму : те ж саме світле тонке волосся, горіхові очі та маленький зріст. Інколи навіть характером нагадувала її.

Я відчула, як чиясь рука стисла мене за передпліччя.

— Я приніс тобі поїсти.

Він простягнув мені стаканчик з чимось гарячим та пакет з випічкою.

— Не знав, що ти любиш тому взяв все, що тут було.

Мене настільки переповнювали емоції, що сама до кінця не усвідомлюючи встала навшпиньки та міцно його обняла. Вдихнула запах його парфумів. Він декілька секунд мертво стояв, але потім відчула як його рука легенько торкнулася волосся. Не знаю скільки часу ми так простояли, але мені не хотілося його відпускати. 

— Все буде добре, сонечко. — прошепотів мені в волосся.

Я відсунулася і поглянула в його очі, які, як мені здавалося випромінювали тепло. 

— Дякую. — сказала з усього серця.

— Чай захолоне.

— Ти приніс мені чай? — запитала здивовано.

— Так. Але фруктового тут не знайшлось, тому натомість я взяв зелений.

Я здивовано підняла брови, бо він теж був улюблений. Це, напевно, звучало дивно, але я хотіла його розцілувати.

Зробивши ковток я мало не закотила очі від задоволення. В грудях стало так тепло.

— Мені потрібно зробити один дзвінок. Я не надовго відійду.