Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Лілове світило вже давно зникло за обрієм. Збиралося на спочинок і біле сонце, останніми м'якими променями ніби забарвлюючи все сріблястими відблисками. Саме в цей момент до нашого намету завітав гість. Не можу бути впевненою на сто відсотків, але мені здається, що це був один із послів.

Ввічливо і з гідністю він запросив мене на вечерю, зауваживши водночас, що Хані й Аліму їжу принесуть просто в намет. Я одразу ж зрозуміла, що справа не стільки в їжі, а скільки в майбутній розмові. Про що? Про кого? Про Аліма? Добре, що Хана мене хоч трохи просвітила на цю тему. Без зайвих запитань я погодилася і пішла за чоловіком. Не думаю, що була б такою спокійною, якби знала, яка саме розмова на мене чекає.

Ще кілька годин тому табір був сповнений людей. Зараз же він майже спорожнів. Купаючись у сутінках, що згущуються, сідлали каваллів та ігозаврів ті самандарці, які ще ненадовго залишилися, і відлітали геть.  Такими темпами цей табір і зовсім незабаром спорожніє.

Метрів за тридцять від мого намету було розпалене багаття. Трохи осторонь від нього, просто на траві, були розкидані строкаті подушки. Просто на траві навколо сервірованого низького столика сиділи четверо чоловіків. Я тихо видихнула, не виявивши серед них «рятівника». Навіть не знаю, що саме я відчула - полегшення чи розчарування. Щойно ми наблизилися, мені жестом запропонували сісти на одну з подушок. Мій провідник, навіть не подавши мені руки, зайняв місце на траві, біля столу. І це ще нас, землян, Хана назвала варварами? Ось повернуся, і обов'язково висловлю їй своє «фе».

Один із чоловіків швидко почав наповнювати тарілки тих, хто сидить біля столу, їжею, спустошуючи тарілки, що стояли на столі. Якби я так не хвилювалася, обов'язково гідно оцінила б і хрустку ніжку якогось птаха, і соковиті, приготовані на вогнищі овочі, і неймовірно ароматні фрукти, багатьох з яких я навіть назви не знала.

Потроху моє хвилювання зникало, поступаючись місцем цікавості. Чому вони мовчать? Чекають, коли я першою почну розмову? Ну, так не дочекаються... А може, ми чекаємо ще на когось?

Я наїлася, не з'ївши й третьої частини того, що мені поклали на тарілку. Кілька секунд я сумнівалася - чи смію я просто покласти її на стіл, чи потрібно й далі тримати її в руках? А потім подумки чортихнулася - а що це я з себе жертву корчу? Щоб там не уявили собі ці самандарці, я - вільна жінка, і робитиму те, що забажаю сама. Захочу - поїду далі з ними в пошуках захисту. Захочу - поїду геть, наприклад, до Суомі або Наталіель. Захочу - триматиму тарілку, а захочу - поставлю її на стіл. Вирішила - зробила. Обережно потягнулася і таки поставила тарілку.

Чоловіки тут же відставили в сторони і свою їжу. А за кілька секунд мені вже протягнули у витонченому келиху якийсь напій. Ввічливо подякувавши, я спочатку понюхала його. Аромат якихось фруктів і квітів миттю заповнив мої легені. Я ледь стрималася, щоб захоплено не застогнати. Але замість цього обережно пригубила напій. Чоловіки так допитливо дивилися на мене, що я наважилася похвалити:

- Дуже смачно. Це щось хмільне?

- Це нектар із квітів тіаре. Його квіти пахнуть, як дар богів. Натомість плоди - отруйні настільки, що вбивають молодого ігозавра.

Ого... Там ягідка цього тіаре випадково не потрапила... у мій келих? Я уважно прислухалася до себе - нічого дивного я не відчувала. Але ж не стануть вони труїти мене після того, як врятували з лап Демісона? До речі, чи не час перейти до суті нашої розмови? Я поглянула на вузьку смужку світла, що все ще палала над краєм горизонту.

Один із чоловіків простежив за моїм поглядом, тихенько відкашлявся, і вимовив:

- Наш вождь просив висловити вам свою подяку за довіру, яку ви висловили племені Самандар. І хоче запевнити, що вам і вашому синові більше нічого не загрожує...

Суперечлива, звісно, заява. Але слух я свої думки не озвучила.

- Ми прибули до землян з однією місією, яку так і не змогли здійснити... Через поспішний від'їзд...

Ой, от не треба на мене звалювати всю провину! Чи може, вони думають, що я не бачила людей у чорному, які виносили з мого замку щось, заховане під плащами? Зупинивши час, вони не позбавили мене ні слуху, ні зору.

Але я нічого не відповіла на цю заяву і мовчки дивилася в очі того, хто говорив.

- Тому наш вождь просив...- треба ж, просив він...- поставити вам кілька запитань. Але спочатку ми готові відповісти на будь-які ваші запитання. Або може, вам що-небудь ще потрібно?

Ну, мені не завадило б ще кілька комплектів одягу для мене і мого сина. Але вважала за краще не просити, а поставити запитання.

- Що ви мали на увазі, коли говорили про Великий турнір?

- Ви звернулися до нас з проханням про захист для себе і свого сина, - з готовністю, ніби саме на це запитання він і очікував, відповів чоловік. - І наше плем'я дякує за надану нам честь. Згідно із законами Ісіди, якщо на чолі народу залишається неповнолітній вождь або правитель, про його благополуччя і виховання має подбати правитель іншого народу. Гідним наставником і опікуном буде визнаний переможець на Великому турнірі.

- Хвилиночку, - захвилювалася я, одразу відчувши, що насправді не все так просто, як прозвучало. - Ну, по-перше, мій син - не вождь, і не правитель. А по-друге, я абсолютно не впевнена, що його рідного батька немає в живих.

- Ваш син - перший землянин, який народився на Ісиді, - трохи поблажливо посміхнувся чоловік, а решта згідно закивали головами. - Маленький воїн, народжений від однієї із земних жінок, благословенних силою Ісіди...- про що це він? Мене теж благословили? І чому я про це нічого не знаю? - А отже, за нашими законами він має набагато більше прав на трон землян, ніж його рідний батько. І... тим більше, не рідний. Ми знаємо, що Деніел Огго - не рідний батько вашого сина, Капрісуель.

І звідки, цікаво, вони це знають?

- Як упевнені й у тому, що людина, яка посіла трон поруч із вами - не Деніел Огго.