Читати книгу - "Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
До того часу, коли шкрябання остаточно припинилося, він мало не збожеволів. Лінус затамував подих і прислухався до тиші. Мабуть, Іслерді подався геть. А наступної миті двері відчинилися, і Лінус зірвався на ноги.
Це прийшов Грамр з Ліонорою на руках. Її тіло безживно звисало з могутніх Грамрових рук. Лінус підбіг і взяв Ліонору за руку. Світло, яке раніше випромінювала його сестричка, зараз було майже непомітне. Грамр обережно поклав дівчинку на крісло. Лінус тримав її руку і якоїсь миті відчув, що вона потисла його пальці. Принаймні вона жива.
— Що з нею? Вона одужає?
Грамр обережно зняв з Ліонори коричневу шапочку.
— Вона використала майже всю свою силу. Їй треба добре відпочити. Зате більше нікому не доведеться боятися зустрічі з Нічними Мисливцями. Від них зосталися лише купи каміння.
Лінус заліз на крісло й сів на бильце. Йому страшно було бачити Ліонору в такому стані. Вона здавалася такою беззахисною, як і Ліннея. Лінус погладив її по голові.
— З тобою все буде добре! — прошепотів він.
Ліонора розплющила очі. Окинула поглядом кімнату, поглянула на Лінуса. Поклала долоню на братову руку, і Лінус відчув, яка ж вона слабка. Йому захотілося плакати.
— Лінусе, — промовила вона так тихо, що братові довелося нахилитися, аби розібрати, що вона каже. — Я запізнилася. Щур уже побував у Залі Сантіони. Тепер він повертається до Воріт.
Вона натужно закашлялася. Лінус підсунувся ще ближче, щоб вона могла говорити тихіше.
— Ти маєш знайти його, — сказала Ліонора. — Я відчуваю, що Межа починає розвалюватися. Просто зараз. Треба це зупинити.
— Але як? Як мені дістатися Воріт? Вартові мене переслідують. І що мені робити зі Щуром, навіть якщо я знайду його?
— Я вірю в тебе, Лінусе! Грамре!..
Вона глянула на зморшкувате обличчя велетня.
— Твій колодязь у тунелі… Він пов’язаний з катакомбами?
Грамр кивнув.
— Підеш цим шляхом, Лінусе, — прохрипіла Ліонора. — Прокрадешся повз Вартових. Ти зможеш! Тепер усе залежить від тебе.
Погляд Ліонори затуманився. Лінус подумав, що вона знепритомніла, але вона мотнула головою і говорила далі:
— Вибач, що не можу піти з тобою, Лінусе. Хотіла б я попросити про це когось іншого, але, на жаль, зробити це можеш тільки ти.
Вона підняла руку, висмикнула в себе три волосинки, скрутила їх кілечком і поклала Лінусові на долоню.
— Одягни це на мій палець у твоєму світі. Тоді я зможу допомогти тобі. Головне — щоб Вартові пропустили його крізь Ворота.
— Не хвилюйся, Ліоноро. Я про все подбаю.
Лінус поклав волосяний перстеник у кишеню. Хотів би він бути насправді таким упевненим, як вдавав.
— Грамре, покажи йому дорогу до криниці, — попросила Ліонора, не дивлячись на Лінуса.
Грамр опустив руку на його плече. Лінус занепокоївся. Він ще неготовий.
— Я дуже радий, що зміг поговорити з тобою, — прошепотів він Ліонорі просто у вухо.
Говорити було важко через клубок у горлі.
Ліонора всміхнулася.
— Дочитаєш мені книжку, коли повернешся додому?
Лінус кивнув. Підняв руку, щоб витерти сльози, але сестра його випередила.
Хлопчик засунув руку в кишеню, щось вийняв і поклав біля Ліонори. Вони кілька секунд пильно дивилися одне на одного, а потім Лінус пішов до Грамра.
Востаннє озирнувся. Ліонора всміхалася. У руці вона тримала камінець у формі серця.
Розділ одинадцятий
Лінус пішов за Грамром вглиб його житла. Вони пройшли крізь арку, замасковану завісою із в’юнких рослин. Грамр підняв їх і пропустив Лінуса.
— Дякую, — мовив той тихо.
Залишити тут Ліонору виявилося для нього найважчим випробуванням за все життя. Ніколи більше не побачити її, не поговорити з нею. Це ж востаннє він чув її голос.
Лінус і Грамр зайшли до круглої кімнати. Посередині в підлозі була вирізана криниця. Лінус подумав, що ця дірка схожа на великий чорний рот. Обережно підійшов до краю і зазирнув. Скидається на те, що там дуже глибоко. Він не побачив води, тільки чорну густу темряву. Велике дерев’яне цебро гойдалося на мотузці, прив’язаній до корби.
— Сідай у цеберко, я тебе опущу, — проскрипів Грамр.
— А можна мені якогось ліхтарика?
Грамр кивнув і вийняв з кишені вузьку скляну пляшку, закорковану й запечатану воском. У пляшці колихалася золотиста рідина. Грамр збовтав її, і рідина засвітилася. Жовтувате світло осяяло нерівні кам’яні стіни кімнати.
— Вона так світитиме кілька годин. Тобі вистачить, щоб дійти до Воріт.
Грамр прив’язав до пляшки шкіряного ремінця й повісив цей чудернацький ліхтар на шию хлопчику.
— Спасибі, Грамре, — подякував Лінус і повільно поліз у цебро.
Тут він згадав про Іслерді.
— А ця дорога не єдина? Я маю на увазі, якщо хтось переслідує мене, він може йти іншим шляхом?
Грамр кивнув і підморгнув хлопчикові молочно-білим оком:
— У катакомбах багато проходів. Частина відома, ще більше невідомих. Про цей прохід не знають навіть Вартові.
— Якби ж вони були моєю єдиною проблемою, — пробурмотів Лінус і взявся за мотузку.
Грамр якось дуже серйозно подивився на нього. Очевидно, він розумів, що Лінус мав на увазі, але ніякої ради на те не мав. Гігант помалу почав опускати цебро.
— Подбай про неї, — попросив Лінус, і рогатий велетень схилив голову на знак згоди. А ще за мить його вже не було видно.
Колодязь нагадував отвір у підлозі, що він знайшов у Тракеборгу, тільки зараз Лінус не мав вибору, спускатися чи ні. Неподалік чулося, як крапає вода. Кам’яні стіни були вкриті мохом і дивними слизькими рослинами. Власне, вони скидалися радше на щупальця, ніж на рослини, і гойдалися, як водорості у воді. Торкатися до них не дуже хотілося…
На стіні сиділа якась ящіркоподібна тварина, невелика, десь як Лінусова долоня. Блискучими очима-намистинками вона дивилася на Лінуса, поки той спускався мимо неї.
Тепер він уже бачив дно. З темної води виступали гладенькі камені, якраз на такій відстані, щоб ними можна було йти. Цебро опустилося, і Лінус виліз. Далеко-далеко вгорі він побачив обличчя Грамра. Помахав йому пляшколіхтарем, і цеберко поповзло вгору.
Він склав ковшиком долоні, набрав трохи води, випив. Страшенно холодна, крижана. Лінус роззирнувся. Камені вели до отвору в стіні. Хлопець пішов туди, якомога обережніше ступаючи на камені, — він анітрохи не хотів упасти в воду. Напитися — це одне, це ж, зрештою, криниця, але хто знає, які невідомі істоти чигають у темній глибині?
Лінус підійшов до отвору. Як він і думав, це був вхід у тунель. Долівка вкрита дрібненьким пісочком, але тут і там з-під нього стриміло гостре каміння. Довелося уважно дивитися, куди ставати. Тунель був не рівний, а петляв, як і ті, що ними раніше він ходив у місті. Може, всі тунелі в Сантіоні формували одну велетенську спіраль?
Трохи далі відкривалися входи в інші відгалуження, але всі вони вели догори, а Лінус шукав прохід, яким можна було спуститися. Пляшку він тримав перед собою. Рідина сяяла, мов сонячні промені. Ось світло вихопило з темряви ще один отвір у стіні. Напівзасипаний, але доволі широкий, щоб пролізти. Лінус так-сяк розгріб пісок і протиснувся всередину. За кілька метрів зупинився. Щось почулося
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен», після закриття браузера.
