Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 8

Скільки Ганхілда Ойвіндська себе пам’ятала, її ніхто й ніколи не називав не те, що красивою, а й навіть миленькою. Зате її часто називали очкастим пуделем або шваброю в окулярах.

Висока й худа з рудим кудрявим волоссям, вона й сама себе вважала схожою на пуделя в окулярах, якому не пощастило народитися двоногою шваброю.

Тому вона була вдячна вже за те, що неприємні компліменти їй відважували не прямісінько у вічі.

Як же ж вона мріяла позбутися своїх величезних окулярів у товстій грубій оправі, які не тільки робили її ще більше схожою на пугало, а й натирали за вухами й тиснули на ніс. Внаслідок чого, надягнувши їх, вона вже не могла забути про них ні на хвилину. Проте зняти їх вона не могла, бо без них вона майже нічого не бачила.

Іноді, особливо жалісливі індивідууми цікавилися в її тітоньки, чому вона не покаже свою племінницю лікарям.

Але ж в тому й була річ, що лікарям Ганхілду показували. І неодноразово.

Проте усі лікарі, як один, стверджували, що Ганхілда страждає на рідкісний вид дистрофії сітківки ока, який не здатний вилікувати жодне відоме їм магічне заклинання. І ці ж самі лікарі із співчуттям у голосі щоразу пояснювали їй, що оскільки розроблені спеціально для неї особливі лінзи занадто масивні й важкі, то і оправа їм потрібна відповідна.

І Ганхілда їм вірила.

Не тому, що була недоумкуватою або надто наївною й довірливою.

Дівчина розуміла, що заради того, щоб не розлучатися з її спадщиною, тітка і її чоловік на що завгодно підуть, аби не допустити її заміжжя. Але при всій своїй недовіри до опікунів, вона настільки безоглядно довіряла цілителям, що навіть й думки не допускала про те, що хоча б один з них погодився б брехати своєму пацієнту.

Її біда була у тому, що усіх до єдиного цілителей вона судила по своїх матері та бабці: і перша, і друга були з тих жриць життя, які швидше завдали б шкоди собі, ніж пацієнтові. І цьому ж навчали і її.

І так добре вони її цьому навчили, що Ганхілда свято вірила у те, що усі без винятку, кому благоволить богиня Життя – такі ж самі, якими були її матуся та бабця.

З одного боку, сказати, що Ганхілді дуже погано жилося з опікунами було б неправдою. Її сито годували. Добротно одягали. Вона мала м’яке та чисте ліжко. У її кімнаті завжди було світло, тепло та навіть затишно. Ніхто й ніколи не зачепив її навіть пальцем. І як вже було сказано вище, якщо з неї й насміхалися, то тільки поза очима.

З іншого ж боку, життя її було безцільним та безрадісним. У неї, як і в матері та бабки, був дар цілительки, але їй не дозволили піти вчитися, отже вона так і не навчилася їм користуватися. Вийти заміж за коханого чоловіка – їй теж не світило.

Хто ж полюбить таку страхолюдину, якою вона була?

Стати ж дружиною когось, кому потрібні будуть лише її гроші – вона теж не хотіла. Тітка і її чоловік, хоча й не люблять її і нікуди не випускають з дому, принаймні не б’ють її й ні до чого не примушують…

Й тому думала-думала Ганхілда, й вирішила податися у монастир.

Не в чоловічій, звичайно ж. А в жіночий.

В монастир, була впевнена вона, тим більше з даром цілительки, її точно візьмуть.

Само собою, не повідомити про своє рішення тітці вона не могла.

І отже повідомила…

Оскільки Ганхілда завжди була байдужою до грошей, вона не мала нічого проти того, щоб залишити усе, що їй належало тітці.

От тільки такий поворот подій суперечив передбаченим заповітом умовам.

У заповіті чорним по білому було прописано, що рішення Ганхілди залишити світське життя, як, втім, і її рішення залишити своє фізичне життя – кваліфікувалося як невиконання опікунами їх обов’язків.

Іншими словами: куди йде Ганхілда, туди йдуть і її гроші. Більш того, заповітом було передбачено, що, як і у випадку із заміжжям, опікун не мала права заборонити своїй підопічній вчинити відповідно до бажань підопічної.

Звичайно ж, зумій тітонька-опікунка домовитися з душоприказником свого покійного брата, вона б з радістю відправила племінницю до монастиря.

Однак оскільки лорд Каннінгем, що виконував обов’язки душоприказника, був не тільки найкращим другом батька Ганхілди, але й кришталево порядною людиною, домовитися з ним, вона не мала жодного шансу.

От тільки на нещастя Ганхілди, ось вже дванадцять років лорд Каннінгем проживав у іншому королівстві, і жадібна тітонька, яку він до речі завжди дуже недолюблював, користувалася цим на повну котушку.  

Зайве й казати, що тітонька навіть й не намагалася домовитись. Проте це їй усе одно не допомогло…

Взнавши про те, що донька його покійного друга раптом вирішила податися у монастир, лорд Каннінгем дуже зацікавився причиною такого рішення.

І так як він відчував себе винним за те, що жодного разу за той час, що жив закордоном, так і не спромігся перевірити як його підопічній живеться з тітонькою-опікункою, він вирішив невідкладно зустрітися й поговорити з Ганхілдою.

Про що й повідомив жадібну тітоньку, у загребущих кігтях якої ось вже дванадцять років залишалася левова частина покладеного племінниці більш ніж щедрого щомісячного утримання. От тільки повідомив не заздалегідь, а коли вже був у дорозі .

Загребиста тітонька, само собою, подібній новині настільки не зраділа, що аж впала біднесенька у паніку.

І ще б їй було не панікувати. Вона добре знала, що лорд Каннінгем далеко не дурень. Й тому в неї не будо жодного шансу переконати його як у тому, що проблема племінниці із зором не підлягає лікуванню, так і в тому, що дівчині подобається вдягатися, як опудало. 

З чого випливало, що він швиденько складе один плюс один, та прийде до правильних, але небажаних для неї висновків.

Стурбована тим, як би їй викрутиться, лиходійка, що роками обкрадала свою племінницю, втратила апетит і сон. Зі страху бути викритою вона дійшла навіть до того, що подумувала про те, щоб підстроїти племінниці нещасний випадок зі смертельним наслідком.