Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

— Ходімо в авто.

— В авто Максима? Просто посидіти в теплі? А він не буде сердитись? — дивлюсь я на білу пляму, яка замиготіла червоним кольором та затьохкола, сповістивши про розблокування сигналізації.

— На твою думку тільки Макс вміє керувати автомобілем? Сідай, покатаємося, — засміявся Ярослав і насторожив своєю безтурботністю.

— Ти хоча б водійське посвідчення маєш? — з недовірою питаю, помалу підступаючи до білої гори й неврівноваженного, на мою думку, її  підкорювача, який вже відчинив дверцята з водійського боку, але не встиг всістися. — До того ж — ти п'яний, — констатую факт, зрозумівши, що каші з цією людиною не звариш.

І про що тільки думала, коли погодилася провести з ним кілька годин? Краще б піднялася в квартиру, розбудила б подругу і викликала нам таксі... А якщо вона б не прокинулась, то перетягла би її тушку до іншої кімнати і там зачинилася, щоб ніхто не заважав. Але ж ні. Я зараз чомусь із цим легковажним на підпитку.

— Ти боїшся? І не довіряєш... — наче сам до себе промовляє. Це зерня ясного усвідомлення трохи вгамовує пересторогу, бо ж надія на адекватну поведінку захмелілого ще є.

— Вертаймося назад, — прошу зажурливо, досі тупцюючись позаду автівки.

— Знаю. Дурень, — тужливо, подібно акторові драмтеатру, схиляє голову на дах автомобіля. На мить здається, що хоче битися головою об нього, але ні — пронесло. — Якщо вважаєш мене дивакуватим, то розумію чому. Я й справді неправильний і ненормальний, — прорік раптово сиплим голосом і закашляв.

І що тут відповісти на правду? Молодець, мовляв, що визнає своє помилки? А може сумний П'єро прибідняється і потребує підтримки? Може він не такий вже пришелепкуватий, яким іноді здається?

— Кожний має право виправити свої помилки.

— А ти зумієш зрозуміти? — нещасний аж стрепенувся і зловив мою постать гострими очима. — Підеш мені на зустріч? В тебе вийде зтерпіти мої витівки? Ти ж боїшся навіть сісти в машину зі мною удвох. Та й не дивно. Ти зовсім про мене нічого не знаєш...

А й дійсно нічогенько не знаю, проте благання багатообіцяючі і на мить мені кольнуло серце... Та будь що буде!

— Тільки одне прохання — не жени, — з поспіхом сідаю поряд з місцем водія і не розраховую сили та з розмаху гримаю дверцятами, зачиняючи їх. — Ой...

— Яка рішусть, яка грація, — ледь чутний сміх зронили вуста хлопця, від чого я миттєво насуплююся.

— Будеш насміхатися — не буде тобі пробачення.

— Це був добрий сміх.

— Так я тобі й повірила, — закріпивши пасок безпеки, тричі перехрестилася під пильним наглядом округлих очей з лівого боку.

— Віруюча? — міцно схопився за кермо та завів двигун Ярослав.

— Не захоплююся, але зараз всі молитви, що колись бодай раз чула, чомусь згадалися.

— Не хочу тебе розчаровувати, але в мене десять років стажу водіння транспортними засобами.

— Це яких? Рахуєш роки гри в GTA? Ну то це я маю тебе розчарувати. Навички незаконного заволодіння транспортним засобом у віртуальній грі не допоможе керувати транспортом в реальності, — осмілилася на відвертий сарказм.

— А молитва допоможе? — сміється.

— Принаймні, мені, — вбираю повні груди повітря. — Отче Наш...

— Юлю, — перебиває він, потягнувшись рукою до панелі управління, — не заперечую — мені подобається твій голос, але я звик їздити під музичні трекі. До того ж на нас чекає довго дорога і, боюсь, ти не згадаєш стільки молитв ну чи зморишся повторювати одну й ту ж саму скільки часу. То ж розслабся і отримуй задоволення.

— А чому це нас чекає довга дорога? Що в твоїй п'яній голові коїться? Схаменись, будь ласка, — не слухаючи вмовлянь юнака, навпаки напружуюсь, втиснувшись в шкіру сидіння.

Погляд Ярослава, сповненого докору, змусив прикрити рота. Однак, він для чогось поліз рукою у кишеню своєї шкірянки.

— Вже все вивітрилося, поки ми гуляли. Осіннє освіжаюче повітря — воно таке. І ось. Дивись. Посвідчення водія, — увімкнувши малесеньке джерело світла над нашими головами, вручив мені невеличку картку з полімерного матеріалу.

— Аби мене переконати готовий навіть таке показати?

—Я багато що можу ще показати.

Мені довелося напружити зір, аби впізнати його образ в документі. На фото дійсно був Ярослав, щоправда з довшим чубом і трохи повнішими щічками.

— Задорожній Ярослав Олександрович, — уважно читаю і переводжу допитливий погляд на обличчя юнака.

— Що не так? Не схожий? — нітиться від моєї уваги.

— Схожий. Однак... — я замовкаю, але широка усмішка без моєї волі розповсюджується обличчям. — Дата народження 13 червня 1990 року.

— Так. Вірно, — скупчуються його брови й горнуться докупи, як двохденні курчата.

— А от і не протверезів ти ще. Інакше б так легко не спіймався на брехні. Нагадай мені, що ми святкували напередодні?

Цієї ж хвилини Яр одразу ж забирає в мене з рук свою цінну річ і невдоволено щось мугикає. А я ж переможно стежу за його квапливими рухами.

— Треба було дивитися на дату видачі документу!

— Дивилася. Але сенс? Ти всеодно брешеш. Щодо дня народження і щодо водійського стажу. Сказав он, що десять років за кермом, а права видали лише в 2011 році, — гордо заявляю, схрестивши руки на грудях. — Ще й не зрозуміло, як ти отримував ці права і чи не валялися вони часом у пилюці всі ці п'ять років.

— Не валялися,  — бурчить водій, нагадуючи мені півня. — Я без прав катався по рідному селу на батьковій Копійці з п'ятнадцяти років, а потім й собі Славуту купив. А як в місто переїхав, то тут на ній якось не престижно гарцювати, — зрушив з місця збурений.

— То ти сільський хлопчина? — цікавлюся, чомусь зрадівши цій інформації.

— Міський. Три роки, як міський, — іронізує.

На деякий час я замовкла спостерігаючи за перебігом подій. Ярослав й справді вправно керує автомобілем, спритно спромігшись виїхати з ряду припаркованого транспорту і опинившись на асфальтній дорозі з білим орнаментом. Даремна тривога спала з душі. Симпатія ж до хлопця навпаки зростала.