Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

— Красиво, правда? — задираю голову до гори й ненажерливо запихуюсь зорями, ледь чутно побрязкуючи ключами від квартири і автомобіля Макса в своїй кишені.

— Є таке.

Не затримую дівицю, яка, на відміну від мене, не зупиняється й далі прямує до своєї заповітної мети.

— Такий сильний біль? Дошкуляє затято?

— Якби ж хтось мовчав, то б може не дошкуляв, — зле зронила зі своїх прекрасних вуст, підтвердивши здогадки, що нещодавня веселість була лише грою на публіку.

Робити нічого — стулюю свого писка й мовчки веду красуню до аптеки, фармацевт якої виявився більш балакучішим:

— Що, так свербить одне місце, що не хочете чекати, коли ж у дівчини мине головний біль? Зірочка, оце ти влипла. Презервативів скільки брати будете?

Зізнаюся чесно, але не тільки у Юлі після такого питання багрянцем мармиза налилася. Що помідори тепер обидвоє та ще й регочемо.

— Ні, не треба нічого більше. Ми не разом, — встигає першою відповісти моя супутниця.

— От і дарма. Гарна пара, — чомусь вилітає з вуст фармацевта і наші веселощі припиняються.

Вийшовши з аптеки знову граємо у мовчана. Цікаво, про що зараз думає Юля? Вона замислилась й під ноги собі дивиться. Чи також, як і я, думає, як ми вельми гармонійно дивимося разом?

— А я уже тверезий, — чомусь вичавлюю із себе невпевненно. Не знаю, як розговорити супутницю.

— Вітаю, — сухо промуркотіла.

І все? Дідько, що ж казати? Чим зацікавити лялю? Яку тему підняти, щоб потягти час?

— На диво теплі ночі поки що. Чи не так?

— Чи не так...

— Морозива хочеш? — через хвилин п'ять, минувши цілодобовий супермаркет, згенерував питання.

— Дякую та зараз не спекотно і я не голодна.

Дідько. До багатоповерхівки не такий вже й довгий шлях, а я не досяг бажаного результату.

— Давай поговоримо, — зморившись підбирати питання, прямо сповіщаю Юлю.

— Давай.

І все? Оце так просто? Від неочікуванності аж закляк на одному місці й сил зрушити не стало.

— І про що погомоніти хочеш? — стає навпроти мене зеленоока. Здається, комусь зараз будуть непереливки. Дівчина щось замислила.

— Про нас.

— Про нас?! — перепитує здивовано. — А що тут цікавого? Рахунок один один. Я забула тебе, а ти мене. Ми квити. Ти помстився. Молодець.

— Я не мстився. Хотів тебе лиш провчити, — кажу правду й розуміючи цей факт миттєво стаю тверезим, ніби рік нічого спиртного й не смоктав.

— Цікаво. І за що ж? — пирхкає невдоволено своїм носиком.

— Через те, що ти крутихвістка.

— Хто я?! — тепер вже бачу лють приховану в смарагді, та я не зупиняюсь. Мені треба викликати її емоції.

— Кру-ти-хві-стка, — повторюю, ніби для диктанту.

— А ти!.. Ти... — надувшись повітряною кулькою не знайде епітету для мене підходящого.

— Хто ж я? Алкаш? Дурень? Та ні. Я просто закоханий у тебе йолоп, — й сам дивуюся власним словам, не кажучи вже про Юлю.

— Прям так закоханий вже? А як же Мілана? — недовірливо шкіриться.

— А що ревнуєш? — підморгую милим зеленим очам. — Мала, послухай, я був не правий.

— Не називай мене так.

— Вибач. А маленькою можна кликати? — усміхаюся на її пирхкання. — Вибач ще раз. І вибач, що нарубав дров. За все мене вибач, мила. Та все ж ще можна виправити? Можливо я й не зовсім принц, але зробити тебе щасливою може й зможу. Як вважаєш, принцесо?

— Пити ти тільки можеш і гарно казочки складати.

Ситуація починає нагнітати. Вибору не залишається.

— Давай зробимо так. Ти проведеш зі мною кілька годин наодинці і скажеш, чи зміг я зробити тебе щасливою. От тоді й будуть висновки.