Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

– Все гаразд, – мої зуби клацали після перенесеного страху, але я постаралася промовити це досить чітко. – Регенерація вже розпочалася. Незабаром і сліду не залишиться. Він тільки трохи мене зачепив. А ти… – голос зірвався.

– Зі мною теж все гаразд. Амулет не дозволить проникнути в моє тіло нечистому духу. А подряпини заживуть.

– Пощастило тобі з амулетом, – спробувала я пожартувати, відчуваючи, як хвилями накочує полегшення.

Діор дістав флягу з водою і промив рани нам обом. Потім підвівся і простяг руку.

– Ходімо.

Опинившись на ногах, я на деякий час притулилася чолом до його плеча, намагаючись остаточно прийти до тями.

– Я так злякалася.

– Тобі ніщо не загрожувало, – буркнув він. – Я б упорався.

Ну ось чому деякі чоловіки такі самовпевнені?!

– У крайньому разі ти могла б утекти, – нагадав Діор. – Гадаю, твоєї швидкості вистачило б, щоб не потрапити до лап двох поранених перевертнів. Тож боятися не було чого.

– Ти зовсім ідіот? – вибухнула я, відсахнувшись від нього. – Тобто те, що тебе могли вбити, ти сприймаєш нормально?

– Воїни Світлого бога не бояться смерті, – незворушно відгукнувся він. Потім, мабуть, до нього щось дійшло. Діор, завмерши, невпевнено промовив: – Стривай, ти злякалася за мене, чи що?

Зніяковівши, я відвернулась. Вдала, що мене вкрай зацікавила пташка, котра якраз сіла на гілку найближчого дерева. Діор продовжував мовчати. І від цього ставало дедалі незручніше. Щоб припинити це, я навмисне бадьорим голосом сказала:

– Ще мінус три.

– Що? – спантеличено запитав Воїн.

Я ж, начепивши на обличчя посмішку, подивилася в його збентежене обличчя.

– Ну, ще три перевертні вбито. Залишилось вісім.

– Гадаю, на сьогодні полювання закінчено, – помовчавши, сказав Діор. – Треба знайти безпечне місце. Завтра продовжимо. Староста казав, що в лісі є покинута мисливська хатина.

– Ми будемо ночувати у нормальному будинку?

Я не приховувала радості від думки, що зможу поспати не на землі, а під справжнім дахом. Нехай навіть хатина занедбана, це все одно краще, ніж знову спати в лісі під виття перевертнів чи справжніх вовків.

– За моїми підрахунками, до неї ми дістанемося години за три. Якраз до вечора встигнемо укріпити її на випадок нападу перевертнів.

– Чудово! – схвалила я його план, і ми рушили в дорогу.

Я була настільки щаслива через те, що ми впоралися з небезпекою, та ще й незабаром знайдемо притулок, що говорила без упину. Воїн постійно закочував очі, але спроб заткнути мене не робив. Навіть іноді усміхався.

– Слухай, усі новообернені вампіри такі балакучі? – запитав він, коли я остаточно його дістала черговою розповіддю з життя рідного поселення.

– А всі Воїни Світлого бога такі мовчуни? – трохи образилася я. – Міг би, між іншим, і сам мені щось розповісти про себе. Я ж про тебе нічого не знаю!

– А в цьому є необхідність?

Він підняв брови. Пролунало доволі грубо, і мій настрій почав стрімко псуватися. Власне, Діор правий. Ми з ним не друзі. Разом лише за потребою. Мало того, нас, швидше, можна назвати ворогами, що вимушені тимчасово терпіти одне одного.

Не знаю, що таке відбилося на моєму обличчі, але Діор вигукнув:

– Пробач, я не хотів тебе образити.

– Воїн Світлого бога просить вибачення у нечисті? – з гіркотою промовила я. – Чи не забагато честі для мене?

– Послухай, – він обережно взяв мене за лікоть, але я роздратовано сіпнулася, і Воїн прибрав руку. – Багато речей я просто не маю права тобі розповідати. Та і не звик я бути відвертим з…

– Нечистю, – закінчила я уїдливо.

– Жінками, – поправив він, і я вперше побачила, що Діор теж вміє ніяковіти.

Я настільки вразилася його словами, що деякий час не знала, що сказати. Потім обережно запитала:

– Ти не виглядаєш тим, хто має проблеми у спілкуванні з жінками.

– А я хіба говорив про якісь проблеми? – пробурчав він. – Мова йде саме про відвертість. З випадковими подружками немає потреби багато говорити. А власну родину Воїни Світлого бога заводять рідко. Наша робота не передбачає осілого життя. Та і навряд чи жінці буде приємно мати чоловіка, який може будь-якої миті зникнути назавжди. Простіше взагалі не заводити сім’ю, ніж знати, що можеш залишити дітей сиротами, а на дружину звалити весь тягар відповідальності.

– Я розумію, – тихо відгукнулася я.

А усередині виникло якесь тепле відчуття від думки, що при розмові зі мною у нього взагалі виникли думки про сім’ю. Невже він міг розглядати мене в такій якості? Та ні, дурниці! Просто до слова припало. Заговорили про відвертість, про жінок, ось він і торкнувся теми, що, мабуть, його і самого турбувала.

– А ти хоч раз уже зустрічав дівчину, яка б викликала в тебе бажання завести сім’ю?

Знову відверте запитання. Я одразу ж прикусила язика, хоч і чекала відповіді, затамувавши подих.