Читати книгу - "Не дивись мені в очі, Наталі Ліон"

Так, спокійно. Не можна показувати йому, що мене це зачепило. Декілька секунд паузи і я знову опановую себе. Переступаю через біль і розпач продовжуючи розмову.

- Ну вибачте за мою відвертість. Ви, мабуть, хотіли почути якусь сопливу історію, про те, як  я вас пожаліла і прийшла провідати.  Між іншим я врятувала вас від тюрми, – не стримую себе я і дозволяю своєму язику випередити думки.

В дзеркалі заднього виду я помічаю як він починає хмуритись. Його погляд стає суворим, задумливим, над носом видніється чітка зморшка. Він, ніби намагається напружити звивини свого мозку, потираючи чоло.

«Ну ж бо, Владе! Невже ти пам'ятаєш?»

 Потім він кидає свій гострий погляд на мене, скануючи моє обличчя, щулиться і видає:

- Мабуть, ти кажеш правду.

Він продовжує вдивлятися мені в очі, чекаючи підтвердження своїм здогадкам, але мені байдуже. Я мовчки втискаюсь в сидіння і показово повертаю голову до вікна.

****

Далі ми їхали повній тиші, кожен занурений в себе. Водій звернув у вузьку вуличку і ми зупинились біля розкішного двоповерхового будинку. Ворота відчинились і машина заїхала в двір. Я полегшено видихнула. Від цього мовчання я почувала себе ніяково.

Влад вийшов першим, відчинив мені двері і подав свою руку. Я була здивована цим невинним жестом, але слухняно відповіла.

Нас зустрів чоловік середніх літ. Він був високий, темноволосий, на скронях виступала ледь помітна сивина. На ньому був сірий костюм та начищені до блиску туфлі. Він кинув здивований погляд в мій бік, розглядаючи мене з ніг до голови, потис Владу руку і запитав: 

- Де ти ховав такий скарб? Може нарешті познайомиш нас?

Я ніяковію, дивлюсь на Влада з питанням в очах. Бачу, як він видавлює з себе ледь помітну посмішку, хапає мене за руку і притягує до себе. 

- Це Анна - моя майбутня дружина, - випалює він, і сильніше стискає мене за талію. В мене мало щелепа не відвисає від його слів. - А це Юрій Дмитрович — мій дядько і по сумісництву діловий партнер.

Від несподіванки в мене пересихає горло і декілька секунд я мовчки стою дивлячись на Юрія Дмитровича. Я не знаю, що привело мене в ступор більше, те що він його дядько, чи те, що Влад назвав мене своєю дружиною? Що за подвійну гру він веде? Ми так не домовлялися. Хоча оте " майбутня дружина" з його вуст прозвучало так тепло, що сьогодні я не проти побути нею.

- Дуже приємно, Анна, - ласкавим тоном промовив дядько Влада і запросив в дім.

Піднімаючись сходами до будинку, Влад нахилився до мене і легким подихом прошепотів: 

- Пробач, я тобі пізніше все поясню. Надіюсь ти не проти вдруге зіграти роль моєї дружини.

Схоже він таки знав кожну деталь мого перебування в клініці. Мені стає соромно від свого маленького обману і щоки миттю наливаються рум’янцем.

Опинившись в будинку, Юрій Дмитрович проводить  нас у свій кабінет. Саме компанія Владового дядька займається будівництвом нового торгового центру, кошти в який хоче вкласти Інвесткапітал. Чоловіки довго обговорюють робочі моменти, і я почуваюсь тут зайвою. До мене закрадаються підозри, що стосунки в них натягнуті, судячи з гострих поглядів один на одного.

В результаті, все ж таки, вони підписують договір про співпрацю і я полегшено видихаю. Нарешті мої тортури закінчаться. 

Проте Юрій Дмитрович наполягає, щоб ми залишились ще на обід. Влад зразу ж вигадує про термінові справи, ми прощаємось і в напрузі направляємось до виходу. Він знову кладе руку мені на талію, залишаючи там гарячий слід. 

Сівши в машину я нарешті розслабляюсь і питаю Влада:

- Може поясните, що це за вистава?

- Яка ж ти нетерпляча, - насміхається він і продовжує більш серйозно. - Спробую. Мій дядечко - людина не проста. Я бачив, як він поглядав на тебе, мало не пускаючи слину. Можеш вважати, що я врятував тебе від старого ловеласа. Тепер ми квити, - закінчивши роз'яснення він повертає голову на заднє сидіння. 

Я відчуваю як моє обличчя заливається червоною фарбою.

- Дякую за послугу. Думаю я і сама в змозі була відшити небажаного залицяльника, - самовпевнено заявляю.

- В тебе ще буде така нагода, - випалює він і загадкого посміхається.

Про що це він? Не люблю коли говорять загадками.

В його очах загорається легкий вогник і здається він зараз мене спопелить.

-  Може пообідаємо разом? - раптом питає він.

Для мене ця пропозиція, як грім серед ясного неба. Серце знову прискорює свій ритм, кінчики вух починають палати.

 Неочікуваний поворот. Невже він хоче провести ще трохи часу зі мною? Має ж бути пояснення його словам. Чи може все таки я чимось змогла привернути увагу цього, до біса привабливого, чоловіка?

- Владе, - намагаюсь видавити з себе слова, які застрягли в горлі. - Вашого дядечка тут немає, тому ми не зобов'язані вдавати з себе пару.

- А хто тобі сказав, що ми повинні щось вдавати? - його брови повзуть вгору. - Ти мені сподобалась, і я просто хотів пообідати в компанії чарівної дівчини. Ще одне прохання до тебе – можеш звертатись до мене на ти?