Читати книгу - "Не дивись мені в очі, Наталі Ліон"

 Сьогодні я одягнула світлу блузу і червону приталену спідницю. Взуття обрала такого ж кольору тільки на підборах. Волосся залишила розпущеним.

На роботу я добиралась на таксі, тому що, як виявилось, водити машину на підборах дуже не зручно, тому в змаганні між взуттям і авто перемогли червоні туфлі.

Опинившись в кабінеті я полегшено видихнула. Секретарка повідомила, що вчорашня зустріч була перенесена на сьогодні, і щоб я була готова. В ту ж мить в мій кабінет увійшов Влад  і в мене почалась справжня тахікардія. Цікаво, я завжди так буду реагувати на його появу? Не хотілося б, звичайно, але поки що, я не підвладна своїм почуттям...

Він виглядав справжнім красенем. Темно-синій костюм та ідеально випрасувана, білосніжна сорочка додавали йому ще більшої привабливості.

- Привіт, Анна, - промовив він спокійним тоном.

- Доброго дня, Владиславе Андрійовичу, – привіталась у відповідь.

- Хотів нагадати про сьогоднішню зустріч, але бачу ти в курсі, - кивнув на секретарку, що спантеличено кліпала віями поглядаючи на боса. – Буду чекати тебе на парковці через двадцять хвилин, не запізнюйся, - додав він, швидко розвернувся і вийшов за двері.

Я видихнула і опустилася в крісло.  Шлейф його запаморочливих парфумів долинув до мене через весь кабінет вбиваючись в мою затуманену підсвідомість.

Цікаво, ми поїдемо на зустріч удвох?  В моїй уяві вже стрімко вимальовувався його ідеальний  образ. Безперечно, він вродливий чоловік. Його погляд притягує, наче магнітом і я не можу цього не визнавати чи відкидати. Мене тягне до нього шалено і я відчуваю, що зовсім скоро не зможу встояти перед спокусою. Тільки шкода, що він надто холодний...

Я поволі наближаюсь до стоянки, але куди мені йти не маю жодного уявлення. Хоч би сказав, яка в нього машина? 

Я іду повернувши голову вбік і намагаюся відшукати його авто. Це виглядає, наче, пошуки голки в копиці сіна, тому що автівок припарковано безліч. Раптом, несподівано спереду мене різко вискакує чорна БМВ і я ледве встигаю відскочити. Дихання перехоплює, адреналін потрапляє в кров, серце тарабанить, наче божевільне. З салону виходить Влад, а я намагаюся оговтатись від шоку.

- Ти тепер завжди будеш кидатись мені під колеса? – невдоволено вигукує Влад.

- А ви тепер завжди будете намагатися мене вбити? – з іронією запитую його я.

Він відкриває мені дверцята заднього сидіння, демонструючи свою вихованість. Сам же сідає спереду, біля водія залишаючи мене одну. Через кілька секунд чоловік додає газу і автомобіль з гуркотом зривається з місця 

Всю дорогу ми їдемо мовчки. Водій вмикаж радіо, щоб хоч якось розрядити напружену атмосферу, але мені все одно якось незвично. 

Ми виїхали за місто і я поняття не маю куди ми їдемо. Влад вирішує порушити мовчанку.

- Може розповіси, як так сталося, що ти опинилася в мене під колесами? В ту ніч, - уточнює він.

Питання звучить несподівано. Я закушую нижню губу і мимоволі згадую той вечір, випускний, подих свободи, а потім його, закривавленого і ледве живого... Серце боляче стискається, в грудях починає нити. Бажання виправдовуватися немає однак він чекає на відповідь.

Але, чому це я повинна йому щось розповідати? Він же мені не доповідав, чому п’яний сідав за кермо.

Відводячи голову до вікна все ж таки наважуюсь відповісти, щоб не загострювати і так, доволі напружену ситуацію.

- Того дня в мене був випускний, - я починаю несміливо розповідати. - Ми відзначали його в клубі, випивали. Мені стало зле і я вирішила прогулятись, хотіла перейти дорогу, а тут ти…

Сама не розуміючи того, я вперше назвала його на ти. Але він, ніби не помітив, а може не подав вигляду. А я продовжувала говорити.

- Налякав мене до смерті…Потім я побачила, як вас витягають з машини, страшенно злякалась. Чи то від страху, чи під дією алкоголю я викликала таксі і поїхала в лікарню. Хотіла переконатись, що ви не померли.

Влад починає сміятися і тим самим виводить мене із себе.

- Мені було не смішно, - серйозно заявляю. – Я справді почувала себе винною. Тільки пізніше я дізналась, що водій був п’яний.

- А чому на другий день не зайшла до мене? Боялася, що я помру від запаху твого перегару? – знову він починає сміятися. А я опускаю очі і не знаю, що відповісти.

- Я знаю, що ти приходила в лікарню, - сухо продовжує він. - Навіщо тоді представилась моєю знайомою? - запитує так проникливо, що в мене коліна починають тремтіти від хвилювання.

Я почуваюсь, наче на допиті без права на адвоката. Знав би ти, що я спочатку представилась твоєю дружиною, так точно розчавив би при першій же нагоді. Благо, що в мене вистачило тоді мізків, щоб не зайти... Зібравши докупи свої думки я знову починаю виправдовуватись.

- Колись, я бачила вас в офісі свого батька, подумала, що ви його партнер, от і сказала, що ми знайомі, - випалюю на одному диханні.

- Я вже більше п’яти років там не був, - злісно фиркає він. – Придумала б щось цікавіше.

Він мені не вірить. В цю хвилину стає ще більш образливо. Я стільки років берегла його образ в своїй пам’яті, а він навіть не робить спроби мене згадати. Який же він все таки … покидьок. Я ледь стримуюсь, щоб не заплакати знову.